Богдан Логвиненко - Saint Porno. Історія про кіно і тіло

раз на першому побаченні. Усе, що зі мною відбувалося у цей час, було якимось спазматичним. Я намагалася швидко наздогнати все, що втратила за часи моногамного цивільного шлюбу. Навіть коли ми трахалися з чорношкірим — я думала про те, що дуже скоро знову втраплю в моногамні сімейні стосунки і треба якомога скоріше спробувати все, щоб потім не жалкувати. Це було дуже по-дурному, правда?

Мені щодня писали десятки чоловіків, і я проводила експерименти. Було цікаво, куди це мене може привести. Пам’ятаю, був іще один хлопець, що жив на вулиці Тургенівській. На вигляд він мав років двадцять п’ять, підкачаний, розумний і цікавий. Ми спершу зустрілися в кафе, він розповідав про свою родину, про бізнес, про те, як він по цеглинці вибудовує власне життя. Згодом ми пішли до нього — квартира виявилася величезною, з кількома спальнями, одна з яких не використовувалася взагалі. Меблів було дуже мало, на стінах висіло кілька картин, а ще там були вази з живими квітами. Досить різні стилі, кожна стіна виглядала так, неначе була вирізаною з якоїсь арт-галереї. Ми кілька годин валялися у джакузі, він мені робив масаж і розказував про себе. Ми були зовсім голі, я сиділа у нього на колінах і думала: навіщо йому це все? Навіщо він так детально, по цеглинці вибудовує власне життя, щоб потім писати дівчатам на сайті знайомств, одразу домовляючись про ціну? Знаєш, тоді я, напевно, в нього навіть трохи закохалася. Ми трахались хвилин десять у його ліжку.

Я продовжувала проводити експеримент, у якому ще більше себе переконувала у тому, що поняття проституції як заняття, де клієнт платить за сексуальні послуги, — це лише архетип, який кожен трактує по-своєму. На сайтах знайомств реєструються проститутки за визначенням, але плата за послуги відрізняється. Виходить, що дівчина, яка віддається за вечерю, — це просто дівчина з сайту знайомств, а та, що віддається за гроші, — проститутка. А як тоді бути з дружиною-домогосподаркою, якій ти регулярно залишаєш гроші і яка не відмовляє тобі, хоча давно вже тебе не хоче? Є дівчата, що віддаються за красиві плечі, чи очі, чи за можливість проїхатись у дорогому авто, а є, зрештою, і хлопці, які, приміром, ходять за старшими і досвідченішими жінками й віддаються їм за досвід, гроші чи можливості.

Якщо світ все швидше наближається до зрівняння у правах і патріархальне суспільство відходить у минуле, то в такому світі має бути місце й сексуальній рівності. Жінка досі завжди дає, а чоловік — бере. Для чоловіка досі дуже часто кількість дівчат є позитивною характеристикою, а для дівчини — негативною. Що більше разів віддалася — то ймовірніше, що просто проститутка. Проститутка, повія, курва, шльондра, профура — скільки у нашій мові є слів, але усі без винятку мають негативне забарвлення і жіночий рід. Виходить, віддаватися може лише жінка, а чоловік — завжди бере. Слова «стюардеса» і «стюард» є, а «повій», «шльондр» чи «проститут» — це невідомі нашій мові поняття.

Я так і не зрозуміла, чому цьому хлопцю з Тургенівської потрібен був секс за гроші. Я могла б з ним зустрічатися, але відчувала, що йому це не потрібно. Десь глибоко в душі я вважала його жертвою нашого суспільства, в якому соромно відкрито говорити, що тебе цікавить секс, а не стосунки, соромно давати самому, а не просити у дівчини віддатися.

Суспільство, у якому бере лише чоловік, приречене на сексуальну відсталість. Нас вчать, що чоловіки лише беруть, вони думають тільки про секс, як оволодіти нами, як нас трахнути. Вони нас беруть, а ми віддаємося. Суспільство кричить: «Не дай їм собою заволодіти!»

Щоразу, коли це чую, мені хочеться крикнути у відповідь: «Ей, ви що, серйозно все це? Хочу брати, я не хочу лише давати! Хочу сама заплатити й отримати якісний секс!»

Безперечно, хлопець з Тургенівської мені заплатив. Але я готова була заплатити йому, знаєш. Я хотіла б, аби в мене була така можливість, тільки й всього.

З Максом ми вперше зустрілися за кілька тижнів після цього. Я прийшла до нього додому, він, зрештою, мене одразу туди покликав, але ми спершу зустрілися на вулиці. Я все ще боюся маніяків, боюся в цілому нашого суспільства, у якому жінка дуже беззахисна. Я не маю на увазі, що жінки слабкі і потребують захисту, ні, я про інше. Ось жінка йде в гості до чоловіка, якого не знає, щоб зайнятись з ним сексом, — це в найбільш негативному трактуванні повія, а чувак, він же запрошує й оплачує, начебто отримуючи право робити з цією жінкою що завгодно. Він хто? Як суспільство трактує цього чоловіка? Ніяк, бо він чоловік. Чоловік — це чоловік, йому необхідні повії, а жінка — берегиня. Вона — або свята і береже свій рід, або повія, не інакше.

Максу було років двадцять п’ять, він був найбільш простецьким хлопаком, не надміру привабливим, але симпатичним. У нього була страшенно дивна еклектика у квартирі — ремонт явно не робився кілька десятків років, всюди стояли старі меблі, але в кімнаті на стіні висіла найкрутіша плазма, яку я коли-небудь бачила.

Він перший мені почав говорити про цю плазму, я б сама не звернула уваги. Мене взагалі мало обходять матеріальні речі. Телевізор? Не дивилася його вже багато років. Кіно — так, але навряд чи я б віддала купу грошей за можливість сидіти вдома і дивитись кіно ніби як у кінотеатрі. Це видається мені дуже сумнівним задоволенням.

Зрештою, Макс увімкнув якусь комедію, і фільм був настільки дурнуватим, що ми б нічого не втратили, переглядаючи його, наприклад, з екрану мобільного.

Я запропонувала подивитися якесь порно. Зрештою, я відчувала, що він чогось хоче. Але він і далі щось мені розповідав про свій великий телевізор. Це було досить смішно, наче він дотримувався правила про те, що коли в тебе маленький член і великий телевізор — краще мовчи про член і розповідай про телевізор. Довше, якомога довше розповідай. Так, щоб, коли