Марк Геддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

— Просто спробуй не лізти в чужі справи, — сказав Батько.

Я трохи подумав і відповів:

— Я хочу дізнатися, хто вбив Веллінгтона.

— Ти чув, що я тобі щойно сказав, Крістофере? — спитав Батько.

— Так, я чув, що ти щойно сказав, але коли когось убивають, то треба дізнатися, хто це зробив, аби його покарали, — наполягав я.

— Це ж собака, Крістофере, чорт забирай, просто собака, — сказав він.

— Для мене собаки теж важливі, — відповів я.

— Облиш цю справу, — сказав він.

— Цікаво, чи знайде поліція людину, яка його вбила, і чи покарають її? — не вгавав я.

Тоді Батько стукнув кулаком по керму, і машина трохи вихнула за переривчасту смугу посередині дороги, а він скрикнув:

— Облиш цю справу, заради всього святого!

Я зрозумів, що він розсердився, оскільки він кричав, і я не хотів його сердити, тож мовчав, поки ми не приїхали додому.

Коли ми зайшли крізь парадні двері, я пішов на кухню, взяв для Тобі морквину, піднявся нагору, зачинив двері до своєї кімнати, випустив Тобі й дав йому морквину. Потім я увімкнув комп’ютер, зіграв 76 партій в «Сапера» й закінчив найскладніший рівень за 102 секунди, а це лише на 3 секунди гірше за мій рекорд, який становить 99 секунд.

О 2:07 ночі я вирішив, що хочу випити води з апельсиновим сиропом перед тим, як почистити зуби й лягати спати, тому спустився на кухню. Батько сидів на дивані, дивився телевізор і пив шотландське віскі. Із його очей лилися сльози.

— Тобі сумно через Веллінгтона? — спитав я.

Він довго дивився на мене й дихав носом. Потім озвався:

— Можна й так сказати, Крістофере. Можна й так сказати, авжеж.

Я вирішив залишити його на самоті, бо коли мені сумно, то я хочу бути на самоті. Тож я більше нічого не сказав. Я просто пішов на кухню, намішав собі води з апельсиновим сиропом і повернувся нагору до своєї кімнати.

Мати померла 2 роки тому.

Одного дня я повернувся зі школи, і ніхто не відчинив двері, тож я пішов і дістав потаємний ключ, який ми ховали під вазоном біля чорного входу. Я зайшов у будинок і повернувся до моделі танка «Еарфікс Шерман», яку я тоді складав.

Батько прийшов із роботи за півтори години. У нього є своя фірма, і він займається ремонтом бойлерів і опалювальних систем разом із чоловіком на ім’я Родрі, своїм підлеглим. Він постукав у двері моєї кімнати, прочинив їх і спитав, чи я не бачив Матір.

Я сказав, що не бачив, а він спустився на перший поверх і став телефонувати. Я не чув, про що він говорив.

Потім він піднявся до мене в кімнату й сповістив, що йому треба ненадовго поїхати, але він не знає напевне на скільки. Він сказав, якщо мені щось знадобиться, то я маю дзвонити йому на мобільний телефон.

Його не було 2 ½ години. Коли він приїхав, я спустився на перший поверх. Він сидів у кухні й дивився у вікно на заднє подвір’я, на сад зі ставком і ржавим залізним парканом, на верхівку дзвіниці церкви на Менстед-стрит, яка схожа на замок, оскільки побудована в романському стилі.

— Боюся, ти ще нескоро побачиш свою маму, — сказав Батько.

Коли він це говорив, то не дивився на мене. Він продовжував дивитися у вікно.

Зазвичай люди дивляться тобі в обличчя, коли звертаються до тебе.

Я знаю, що вони вгадують мої думки, але я не можу вгадати їхні. Це наче сидіти в кімнаті з дзеркалом однобокого спостереження, як у фільмах про шпигунів. Тож мені було затишно, коли Батько говорив зі мною, але на мене не дивився.

— Чому? — спитав я.

Він довго не відповідав, а потім сказав:

— Твою маму довелося покласти в лікарню.

— А ми можемо її навідати? — спитав я, оскільки мені подобаються лікарні. Мені подобаються лікарняні уніформи й пристрої.

— Ні, — відповів Батько.

— Чому ні? — спитав я.

— Їй потрібен спокій. Їй треба побути на самоті, — пояснив він.

— Це психіатрична лікарня? — поцікавився я.

— Ні. Це звичайна лікарня. У неї хворе… хворе серце, — сказав тоді Батько.

— Нам потрібно буде носити їй їжу, — сказав я, оскільки знав, що лікарняна їжа не дуже хороша. Девід зі школи потрапив до лікарні, коли йому робили операцію на нозі, щоби подовжити м’язи на литці, аби він міг краще ходити. І він ненавидів ту їжу, тож щодня його мати носила йому їсти.

Батько знову довго не відповідав і потім додав:

— Я носитиму