Геза Гардоні - Зірки Егера

— Звичайно, під прапором Яноша?

— Та хай їм чорт, таким помічникам! Більше грабують, ніж допомагають.

— Оті свині, акинджі?

— Авжеж.

— І легко ви впоралися з тим замком?

— Я б цього не сказав. Мури там товсті, міцні. Стінобитних гармат не захопили з собою ні ми, ні військо Яноша. А чого варті в таких випадках фальконети?

— Я бував там,— встряв у розмову священик.— Це тобі не будиночок з парканом, а замок-скеля. Виходить, вони не здалися?

— Ні, довелося приставити до скелі п'ятдесят рудокопів. Ну й робота їм випала! Кирки викрешували іскри з каменю, а залізні балки ледве довбали його. Та врешті проти стількох рук і камінь не встояв.

— Висадили в повітря?

— Спочатку ми попередили Моро, що міну закладено. Тоді він відповів, що просить почекати до ранку. Ми чекали. І що вчинив цей хитрий лис? Він зібрав усіх мешканців замку й звелів стійко триматися. Мовляв, тим часом він непомітно вислизне з замку й приведе допомогу. «Гаразд,— кажуть йому.— Але яка запорука, що ти повернешся?» — «Тут залишаються мої сини,— відповів негідник,— і все моє золото, срібло, все добро. Чого вам іще треба?» Він спустився з муру вниз по канату і втік. Ми, звичайно, нічого не помітили в темряві. Коли настав ранок — бачимо: білого прапора і послів ні слуху ні духу, браму не відчинено. Тоді ми й підірвали міни. Хіба сюди не було чутно? Гуркнуло так, що аж гори затряслися. Мури розвалилися. Ми вдерлися в замок! Наші витязі так розлютилися, що повбивали всіх захисників Море...

— І його синів теж?

— Ні. Ми знайшли їх у кам'яному підземеллі. Гарні чорняві хлопчики. Тепер вони у короля Яноша.

— І ви зараз розшукуєте Море?

— Я завернув сюди з чотирма молодцями — думав, нападемо на слід. По дорозі ми зустріли єгеря, у його погребі Море ночував. Єгер і сказав, що Море мав намір їхати в Печ.

— Магдо,— звернулася дружина Цецеї до служниці, що прибирала подвір'я,— а де ж наша Віцушка?

— Не знаю,— відповіла дівчина.— По обіді вона гралася в саду.

— Біжи пошукай її!

— Це моя донечка,— усміхнувся Цецеї.— Господь на старість послав мені втіху. От побачиш — справжня маленька фея Ілона![11]

— А сина у вас нема?

— Нема,— спохмурнів Цецеї.— Якби я мав сина, тоді й рука виросла б у мене знову, як у рака клішня.

Дівчинки ніде не було. За балачкою і читанням листа всі забули про маленьку Віцу. Служницям теж було не до дитини — витязі хвацько підкручували вуса, й дівчата ходили, метляючи спідницями. Їм було весело, неначе витязі приїхали до Цецеї на оглядини.

Вже все обнишпорили довкола дому. Облазили всі кущі, всі куточки в селі, де малюки звикли гратися. А де ж це тітка Като? Це вона доглядала за дівчинкою. Можливо, старенька заснула, а дитя тим часом пішло з села? Ніхто не бачив дівчинку. Після обіду вона розмовляла з якимось хлопчиком біля садової хвіртки. Хто ж то приходив? Мабуть, Герге. Він вів на пашу дідусевого коня. Але де ж той Герге? Певне, подався з конем у ліс. О дитяча легкодумність! Скільки разів його попереджали, щоб не заходив далеко з конем.

Обнишпорили весь ліс довкола села. Вже й витязі Добо взялися до розшуків. Заглядали за кожне дерево, за кожний кущик, оглянули всі канавки й вибалки. І матінка Герге теж шукала, голосячи. Стару тітку Като знайшли у лісі. Вона й сама вже давно шукала дітей, вже й голос загубила, гукаючи їх, зовсім захрипла.

Нарешті, коли вже почало смеркати, якась служниця закричала щодуху:

— Знайшлися!

— Ну, слава богу! Де ж вони?

— Он їхній одяг!

На жаль, це був тільки одяг: біленька сорочечка, червоні черевички, жовта тафтова спідничка, сорочка Герге„ його штанці й капелюшок. З цього видно було, що діти купалися. На березі річки, на м'якому пісочку, виднілися сліди. Одні більші, з розчепіреними пальцями, сліди ноги Герге. Менший слід — ніжка Віцушки.

Мабуть, у річці втопилися діти.

— Мене звати Маргіт. Можете казати мені тітко Маргіт,— пояснила дівчина, що сиділа біля дітей на фірі.— Я розповідатиму вам казки. Я знаю багато казок. Звідки ви, мої рідненькі?

— З села,— відповів із сльозами на очах Гергей.

— З села,— повторила за ним дівчинка.

—