Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Наче щось там про скарби якісь казали. Щось ти знаєш про скарби, га, красуне?

Міра мовчала, дивилася собі у степ, щось розумувала, посміхалася, а ще лоскотала пальчиками Четову спину.

— Та ти і сама скарб, — посміхнувся вістовий і зазирнув Мірі в очі. Злякався її погляду, нагнав коня, вирівнявся з Четом, схилився до нього. — Чуєш, може, давай звернемо? Он там ярок є, колодязь там, кущики. Давай звернемо!

— Навіщо? — наче не зрозумів Чет.

— Водички попити. З нею, — засміявся хрипко вістовий і кивнув Четові за спину, подивився на Міру. — Хочеш же водички, красуне?

Міра не відповіла, вістовий засміявся і продовжив:

— А то ж це неправильно. Офіцерні усякої давала, контрі та буржуазії, а нам, бійцям робочо-селянської Червоної армії, хіба не можна скуштувати це добро? Хіба не заслужили ми кров’ю все, що побажаємо? Заслужили! Наша вона, маємо ми право! І ти, брате, не дивися, що вона худа. Ти тільки в очі їй глянь, то відразу зрозумієш, які там чорти водяться, — вістовий збуджено засміявся і хрипко задихав. — Ти не думай, я у бабах розбираюся. Я в Одесі служив, там не в один публічний дім ходив, то знаюся. Оця краля, вона сильно може чоловіка порадувати. Такий рай влаштувати, що на все життя запам’ятаєш. Все одно її сьогодні-завтра до стінки! Мусимо ми скуштувати мед цей. Нумо, звернемо до ярку!

Чет мовчав. Віз торохтів степом, на ямі струснулася і голова Чета. Вістовий сприйняв це, як згоду.

— Ось і добре! А то як же таку красу червакам віддавати, мусимо і скуштувати панських наїдків! — захвилювався вістовий, пригальмував коня, порівнявся з Мірою. — Ну що, красуне, поїдемо водички попити у ярок. Там покажеш нам, як панів-офіцерів ублажала, що вмієш робити, аби чоловікам приємно було. Ага?

Спитав, на неї вирячився, ноги так стиснув, що аж кінь фиркати почав.

— Ой, дивися! — Міра зробила великі очі і подивилася кудись вістовому за спину. Той здивувався, відсахнувся від дівчини, озирнувся. А Міра підхопилася з возу, вихопила у вістового шаблю і з одного удару знесла йому голову. Тільки кров і бриснула. З переляку кінь став дибки, скинув тіло і поскакав геть. Міра спокійно витерла шаблю об сіно. Чет навіть не озирнувся подивитися, що воно діється. Тільки посміхнувся і закрутив головою.

— Ну то й що? — спитала його Міра.

— Та думаю.

— Тугодум ти.

— А ти — швидка.

— Такі зараз часи. Треба швидшим за кулю бути, інакше наздожене. То поїдеш зі мною? — Вона дивилася Чету в спину. Той щось думав. Потім сплюнув.

— А, поїхали, — сказав він і почав розвертати віз. Правив у бік лісу, який чорнів за полем. Міра посміхнулася і всілася поруч.

— Правильно, зі мною весело, — сказала вона. Чет якось розгублено всміхнувся.

— Та я бачу.

Штаб полку Червоної армії розміщувався у великій хаті сільського куркуля. У добрій хаті з залізним дахом, дубовою підлогою, двома пічками, обкладеними кахлем. Колишні господарі, батько та син, висіли зараз у саду на яблуні. Батька повісили, бо знайшли на горищі кулемет. Повісили б і так, бо куркуль, але тут виявилося, що ще й контрреволюційний елемент, спить та бачить, як би вдарити в спину молодій республіці. Сина повісили б і так, бо знову ж таки куркульське сім’я, ну і щоб не мстився. Молодий, дурний, міг би шкоду якусь зробити радянській владі. А із зашморгу шкоду революції не вчиниш. І для місцевих повчально, нехай знають, що червоні никатися не будуть — влада це рішуча та непереборна, перед якою тільки схилитися і чекати на рішення власної долі.

Під яблунею ще лежав труп матері. Пристрелили, щоб голосінням за сином та чоловіком не заважала. Та їй так і краще, щоб не мучитися. Поруч лежав скривавлений труп якогось чоловіка, що його нещодавно винесли з хати. На обличчі живого місця не залишилося. По зчорнілій крові вже квапливо бігали численні мухи.

У великій кімнаті куркульської хати за столом сиділи командир полку Андрій Єрофеєв та комісар Борис Ліберман. Комполку — середнього зросту міцний чоловік, зі страшними шрамами на обличчі. Комісар — високий та худий, з чорним кучерявим волоссям і пухкими губами, у новій шкірянці, з маузером на боці. Перед ними на стільцях сиділо двоє скривавлених полонених. Один вже не подавав ознак життя. Другий щось шепотів спухлими губами. Полонені сиділи у кутку під простреленими і порубаними шаблями іконами. Це такий був елемент антирелігійної пропаганди. Поруч стояло троє солдат зі збитими кулаками, які за наказом гамселили полонених, щоб розв’язати їм язики.

— Ну що ж, повторимо, корнете Соловейчик, — звернувся Ліберман до того полоненого, який ще подавав ознаки життя. — Ваше командування наказало атакувати в напрямку Охтирки. Так?

Корнет ледь кивнув головою. З його обличчя падали краплі крові.

— Добре, — кивнув комісар. — Скориставшись перегрупуванням наших сил, ви до Охтирки дійшли. І там провели обшук у палаці барона фон Шпіла. Так?

Ліберман подивився на полоненого, той похнюпив голову і мовчав.

— Так? — невдоволено перепитав комісар.

Корнета штовхнув один із солдатів, і той кивнув головою. З рота його потекла червона цівка. На підлозі поруч валялися вибиті зуби і шматочки м’яса з обличчя. Били сильно, кастетами.

— У