Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

священиками, — закінчив він, винувато хитаючи головою. — Така вже наша доля — люди приходять сповідатися і розповідають про усілякі речі…

Фламбо вже видобув із внутрішньої кишені пакунок і рвав його на шматки. Усередині не виявилося нічого, крім паперу і шматочків свинцю. Потім він схопився на ноги, випростався у весь свій велетенський зріст і вигукнув:

— Я вам не вірю! Я не вірю, що такий незграба, як ви, міг це все змастакувати! Не сумніваюся, що хрест все ще у вас. Не віддасте по-доброму — гаразд, ми тут наодинці, я відберу його силою.

— Ні, — просто сказав отець Браун і теж підвівся. — Ви його не відберете. По-перше, його у мене справді немає. А по-друге, ми тут не самі.

Фламбо завмер на місці.

— За цим деревом, — сказав отець Браун, — два дужих полісмени і найкращий у світі детектив. Ви запитаєте, навіщо вони сюди прийшли? Я їх сюди привів. Як? Що ж, я розповім, якщо бажаєте. Боже мій, коли маєш справу зі злочинцями, доводиться набувати такого досвіду. Розумієте, спершу я не був певен, що ви злочинець, і не хотів даремно ображати брата-священика — от я і почав вас випробовувати. Якщо людині подають солодку каву, це її зазвичай дратує. Якщо ж вона це стерпить, значить, боїться себе видати. Я насипав у цукорницю сіль, а в сільничку — цукор, і ви змовчали. Якщо рахунок більш ніж утричі завищено, це зазвичай спричиняє обурення. Якщо ж людина мовчки платить, значить, вона прагне не привертати до себе уваги. Я змінив рахунок, а ви все одно заплатили.

Здавалося, цієї миті Фламбо мав би накинутися на нього, мов тигр. Але злочинець стояв, мов зачарований, його паралізувала цікавість.

— Отож, — з нуднуватою методичністю пояснював далі отець Браун. — Оскільки ви не залишали для поліції жодних слідів — хтось же мав їх залишити. Усюди, куди ми заходили, я робив щось таке, щоб про нас говорили увесь день. Я не заподіював великої шкоди — облив супом стіну, розсипав яблука, розбив вікно — але хрест я врятував. Зараз він у Вестмінстері. Дивно, що ви не використали «віслючий свисток».

— Не використав що? — перепитав Фламбо.

— Я радий, що ви ніколи про нього не чули, — сказав священик, скривившись. — Це справді погана штука. Я вірив, що ви надто хороша людина, щоб застосувати «віслючий свисток». Тут мені не допомогли б навіть «плями» — я надто слабкий у колінах.

— Що ви верзете? — перепитав Фламбо.

— Ну, про «плями» я думав, ви знаєте! — зрадів Браун. — Отож, ви ще не надто зіпсовані.

— А ви звідки знаєте про всю цю гидоту? — вигукнув Фламбо.

Посмішка промайнула на круглому простакуватому обличчі його співрозмовника — поборника релігії.

— Напевно, саме тому, що я неодружений простак, — відповів Браун. — Вам ніколи не спадало на думку, що людина, яка нічого не робить, окрім того як слухає про гріхи, повинна хоч трохи розумітися на людському злі? Звісно, не лише практика, а й теорія моєї професії допомогли мені зрозуміти, що ви не священик.

— Яка ще теорія? — запитав Фламбо, ледь не втрачаючи свідомість.

— Ви нападали на розум, — відповів Браун. — У богослів’ї це неприпустимо.

Він повернувся, щоб узяти свої речі, й три полісмени вийшли у сутінках з-за дерев. Фламбо був тямущий і знав правила гри: він відступив назад і низько вклонився Валентену.

— Не мені кланяйтеся, mon ami,[5] — промовив Валентен своїм чітким голосом. — Уклонімося тому, хто нас обох перевершив.

І вони стояли, схиливши голови, поки маленький сільський священик нишпорив у темряві, намагаючись знайти свою парасолю.

Таємничий сад

Аристид Валентен, шеф Паризької поліції, спізнювався на обід, і дехто з його гостей прибув раніше від нього. Їх тим часом розважав Айвен — довірений слуга шефа, підстаркуватий чолов'яга зі шрамом на обличчі, майже такому ж сивуватому, як і вуса. Він завжди сидів за столиком у вестибюлі — приміщенні, ущент обвішаному зброєю. Будинок Валентена був настільки ж незвичайним і відомим, як і його власник. Це був старовинний маєток з високими стінами і стрімкими тополями понад самою Сеною, найдивнішою — і, схоже, цінною з погляду поліції — архітектурною прикметою якого було те, що звідти не існувало жодного іншого виходу, окрім як через ті парадні двері, що охоронялися Айвеном з цілим арсеналом зброї. Сад за будинком був великий і добре доглянутий, з приміщення до саду було багато виходів, але із саду назовні — жодного, бо його оточувала височенна, гладка і неприступна стіна зі спеціальними шипами нагорі, — чудове місце для роздумів того, кого не одна сотня злочинців заприсяглася вбити..

Айвен пояснив гостям, що господар телефонував і сказав, що обставини затримують його хвилин на десять. Насправді ж, він був зайнятий останніми приготуваннями до страт та інших страхітливих речей. Він завжди ретельно виконував ці свої обов'язки, хоча й відчував до них глибоку відразу. Безжалісний у переслідуванні злочинців, Валентен був милосердним щодо їх покарання. Оскільки він був найвищою інстанцією у поліцейських справах Франції — та й, значною мірою, Європи — з його великого впливу шляхетно користали для пом'якшення вироків і розвантаження в’язниць. Він належав до тих великих французьких гуманістів-вільнодумців, яким притаманна лише одна хиба — милосердні вчинки вони роблять холоднокровніше, аніж вчиняють правосуддя.

Валентен — на вигляд елегантний чоловік із темною борідкою, ледь помереженою сивиною, — прибув у чорному костюмі з червоною