Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

дійствах, де масово збиралася молодь; група, яка була в епіцентрі більшості великих культурних подій цього ейфорійного руху, звалася «Бу-Ба-Бу». У складі Віктора Неборака, Юрія Андруховича та Олександра Ірванця, «Бу-Ба-Бу» виступала за «бурлеск», «балаган», і «буфонаду». Група покликана була оновити українську культуру через ін’єкцію карнавального сміху — цей «тонізатор» був одночасно і продуктом, і стимулятором святкового духу ейфорії. Членам «Бу-Ба-Бу» разом з іншими вісімдесятниками судилося стати тим поколінням української інтеліґенції, яке найзавзятіше заходилося застосовувати свої творчі таланти на благо відродження української культури в незалежній Україні.

За головні ідеї, витворені породженою розпадом Радянського Союзу ейфорією, правили ідеї новизни і змін. У центрі уваги вісімдесятників став роман, слаборозвинений жанр в історії української літератури; роль розповіді у побудові ідентичності інтриґувала і стимулювали новітню хвилю українських письменників. У своїй прозі вісімдесятники втілили панівне відчуття піднесення, викриваючи суперечності свого ізоляціоністського, монолітного й централізованого радянського спадку. Тим-то вони нападали на обов’язки українського мистецтва, які покладав на них український національний міф, і, відповідно, намагалися переглянути роль інтелектуала в українському суспільстві. Вони замінили традиційні культурні моделі, які наголошували на політичній активності, громадянському обов’язку і сталості, на ті, які заохочували свободу, гру і невпинний рух. Нові підходи до прози витворювали нові види героїв, зокрема одну з ключових фігур у творах вісімдесятників — українського інтелектуала пострадянської доби. Виводячи у своїй прозі героїв, які самі були інтелектуалами, вони могли прямо показати роль, яку мистецтво відіграє у визначенні абсолютного і у встановленні ідентичності. Завдяки постмодернізму вони добрали способу відсвяткувати нестабільність і складну гамму своєї постколоніальної української ідентичності. З ейфорійної течії в пострадянській українській літературі на сторінках прози, створеної цими письменниками, вийшли два нових прототипи українського інтелектуала — «хвацький перформансист» і «посол на Захід».

1. Нові прототипи українського інтелектуала в пострадянській українській прозі — хвацький перформансист

Ми сьогодні ще вип’ємо? — запитав він. Так, але не забувайте, що о восьмій ваш вечір поезії… Так що доведеться читати вірші, хлоп’ята…

Юрій Андрухович, Рекреації

Будучи в центрі різних урочистостей, якими вирізнялася «ера фестивалів», пострадянський український інтелектуал виходить з цієї ери знаменитістю, перформанс якої здатен стимулювати маси. Виступ є наріжним каменем підходу «Бу-Ба-Бу» до літератури і допомагає пояснити їхню владу над новоявленим культурним середовищем в перші роки незалежності України[31]. Серед нових образів українського інтеліґента, представлених в українських прозових творах пострадянської доби, як частина деконструкції попередніх літературних прототипів, є інтелектуал як перформансист. Український інтелектуал як рок-зірка, гульвіса і джиґун — це улюблений персонаж прози Юрія Андруховича; це перший із двох нових прототипів, які тут обговорюватимуться.

Мабуть, жоден літературний твір не охоплював так «еру фестивалів» в Україні, як перший роман Андруховича «Рекреації». Написаний восени 1990 р. і вперше опублікований у часописі «Сучасність» 1992 року, роман — це історія чотирьох молодих українських поетів, які зібралися на свято Воскресаючого Духу у вигаданому місті Чортопіль у Карпатах. У «Рекреаціях» Андрухович описує чимало сексуальних сцен і всіляких гулянок і використовує сучасний міський український сленґ, аби передати фестивальну атмосферу у тогочасній Україні, яка тільки-но скинула радянське ярмо. Він змальовує, який занепад розгортається на тлі помпезних гасел і нещирої, порожньої мішанини різноманітних українських національних міфів, щоб зобразити нервову, приховану ейфорію, а також суперечливість, якою, зі свого боку, вирізнявся цей час перемін. Трансформація і зміна — це ключові ідеї цього періоду, сповненого сумнівів у тому, куди ж у майбутньому помандрує Україна.

Чотири герої роману Гриць Штундера, Юрій Немирич, Орест Хомський і Ростислав Мартофляк, як небо від землі, далекі від скромних, відданих народу українських інтелектуалів попередніх часів. Це самозакохані чоловіки, які люблять повипинати груди і більше прагнуть утамувати свої плотські апетити, ніж намагаються застосувати свої художні таланти, витворюючи велике мистецтво або проповідуючи народові. Хомський прибуває у Чортопіль з таким уявленням про себе:

Саме так, Хомський, — довгий і широкий сірий плащ, тижневий заріст на підборідді (бродвейський стиль), волосся на потилиці зібране хвостиком, темні окуляри зразка шістдесят п’ятого року, капелюх, саме так, мандрівник, рок-зірка, поет і музикант Хомський, чи просто Хома, веселий скурвий син власною персоною ощасливлює провінційний Чортопіль своїм візитом[32].

Андруховичева версія нового українського поета, як з’ясовується, має кілька знайомих символів непокори і контркультури, звідси і відсилання у часі до періоду американської літератури, відомого публічними виступами поетів-бітників і гіпі.

Що ж до Мартофляка, то його дружина Марта описує його як «розквітаючого ґенія», «нудного інтелектуала» і «алкогольного маніяка», а також «пристосуванця», «офіційного поета», «бича Божого» і «знаряддя диявола»[33]. Вона передбачає, що, як і на інших фестивалях, у Чортополі поетів зустрічатимуть юрми шанувальників, які проситимуть автографів, перш ніж ті вирушать шукати де б випити і з ким переспати. Дорогою на фестиваль, Немирич і Штундера запасатимуться презервативами, чекаючи на симпатичних дівчат, яких вони здибають. Опинившись у Чортополі, Мартофляк нап’ється і засне у борделі низького ґатунку.

Ці люди, однак, — українські поети, і тому від них і досі вимагають, аби вони виконали свій патріотичний обов’язок і писали вірші, які принесуть українському народу порятунок. На прийомі поважна Клітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі, інструктує Немирича, що «наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю»[34]. Андрухович змальовує