Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

— Що ж, коли тобі більше нічого не потрібно, я мушу повертатися до роботи.

Він скрикнув, коли Джилл почала відчиняти двері:

— Ні!

Вона зупинилася:

— Що? Ти щось хотів?

— Не йди.

— Ну... Я маю йти, й дуже скоро... — але повернулася До ліжка.

— Ти ще чогось хочеш?

Він оглянув її згори донизу.

— Ти... «жінка»?

Запитання налякало Джилл Бордмен. Для більшості звичайних споглядачів її стать не викликала сумніву вже багато років. З хвилюванням вона усвідомила, що неймовірні чутки про цього пацієнта правдиві: він не знав, хто така жінка. Вона обережно відповіла:

— Так, я жінка.

Сміт все так само дивився на неї, а обличчя залишалось нерухомим. Через це Джилл стало не по собі. Вона звикла, а інколи й насолоджувалась тим, що чоловіки її розглядають, але зараз це було схоже на дослідження під мікроскопом. Вона роздратовано завертілась.

— Ну? Я виглядаю як жінка, чи не так?

— Я не знаю. — Сміт відповідав повільно. — Як виглядає жінка? Що робить тебе жінкою?

— Заради Бога! — Джилл розгублено усвідомила, що ця розмова була найдивнішою з усіх — від тих часів, відколи їй виповнилось дванадцять. — Ти ж не думаєш, що я зніму одяг і покажу тобі!

Смітові знадобився якийсь час, щоб сприйняти ці вербальні символи та спробувати їх перекласти. Першу фразу він взагалі не міг ґрокнути. Це міг бути один із тих формальних символічних виразів, які люди використовують так часто... Крім того, це було сказано з неочікуваною силою — так, як ніби це була остання розмова перед тим, як вона піде. Можливо, він до такої міри неправильно поводився з істотою жіночої статі, що вона могла бути готова врешті-решт відділитися від тіла.

Він туманно розумів, що не хоче, щоб медсестра зараз померла, — навіть якщо це, без сумніву, її право, а можливо, й обов'язок. Раптова зміна від взаєморозуміння водного ритуалу до ситуації, в якій новий водний брат, можливо, вирішить піти чи покинути тіло, наганяла на нього паніку, і він не розумів, як придушити це хвилювання. Але вирішив, що, коли Джилл зараз помре, — то й він також. Він не міг ґрокнути це якось інакше, — принаймні після того, як вона дала йому воду.

Наступна частина розмови складалася лише з символів, з якими він уже мав справу. Він не до кінця ґрокнув, що робитиме, але, здавалося, є прихований спосіб уникнути цієї кризи — через прийняття запропонованих бажань. Можливо, якщо жінка зніме одяг, жодному з них не доведеться втрачати тіло. Він радісно посміхнувся.

— Будь ласка.

Джилл відкрила було рота, але швидко закрила. Відкрила знову.

— Що? Будь я проклята!

Сміт ґрокав силу емоцій і знав, що якимось чином запропонував неправильну відповідь. Він почав готувати свій розум для виходу з тіла, насолоджуючись і плекаючи все, чим він був і що бачив, — особливо наголошуючи на цій жіночій істоті. Потім він усвідомив, що жінка схилилась над ним, і якимось чином відчув, що вона не збирається помирати. Вона вдивлялася в його обличчя.

— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказала вона. — Ти дійсно просив мене зняти одяг?

Перифраз та абстракції необхідно було ретельно перекласти, але Сміту це вдалося.

— Так, — відповів він, сподіваючись, що це не спричинить нової кризи.

— Так я й думала. Брате, та ти не хворий.

Слово «брат» він зрозумів першим — жінка нагадувала йому про те, що вони поєднані водним ритуалом. Йому б не завадила допомога братів по гнізду, щоб зрозуміти, що цей новий брат хотів.

— Я не хворий, — погодився він.

— Будь я проклята, якщо знаю, як впоратися з тим, що з тобою не гаразд. Але я не здамся. І я знайду спосіб, як тобі звідси вибратися.

Вона встала і знову повернулася до бокових дверей, але потім зупинилася і обернулася, хитро посміхаючись.

— Можеш попросити мене знову, — справді гарно, — за інших обставин. Мені цікаво буде дізнатися, що ж я зроблю.

Жінка пішла. Сміт розслабився у водному ліжку й дозволив кімнаті поступово зникнути. Він відчував виправдану радість від того, що якось зміг заспокоїти себе, — тож їм не потрібно вмирати... Але було ще дещо, значно новіше, щоб це ґрокнути. Останні слова жінки містили багато нових для нього символів, а ті, що були вже відомими, вживалися по-новому і їх важко було зрозуміти. Він радів, що їхні емоційні особливості підходили для спілкування між водними братами. Хоча він був трохи схвильований і водночас занепокоєний, проте йому було дуже приємно. Він думав про свого нового брата, жіночу істоту, і відчував усередині себе якийсь незвичний дзвін. Відчуття чимось нагадувало те, що виникло, коли йому вперше дозволили бути присутнім віддалік від тіла: він був щасливий, хоча й не знав чому.

Він волів би, щоб його брат, доктор Махмуд, був тут. Треба було стільки всього ґрокнути, — і так мало було вже ґрокнуто.

Решту зміни Джилл Бордмен перебувала у стані легкого здивування. Їй вдалося уникнути помилок у призначенні ліків, проте на буденні запитання вона відповідала автоматично. Зустріч з Людиною з Марса не йшла їй з голови, і вона обдумувала божевільні слова, що він сказав. Ні, не «божевільні», виправила вона себе: вона вже працювала з пацієнтами в психіатрії, тому точно знала, що його зауваження не були словами психічно хворої людини.

Вона вирішила, що «невинний» — найточніший термін, але розуміла, що це слово було недостатньо точним. Вираз його обличчя був невинним, але очі — ні. Що за істота може мати таке обличчя? Колись вона працювала в Католицькій лікарні; раптом в її уяві постало обличчя Людини з Марса, обрамлене головним убором монахинь. Ця думка стурбувала її, тому що обличчя Сміта не було жіночним.

Вона вбиралася у звичайний одяг, коли інша сестра зазирнула до роздягальні.

— Тебе до телефону, Джилл.

Жінка відповіла на дзвінок, вимкнувши зображення й залишивши тільки звук, поки перевдягалася.

— Це Флоренс Найтінгейл[4]? — запитав баритон.

— Біля телефону. Це ти, Бене?

— Палкий прихильник свободи слова в пресі власного персоною. Крихітко, ти зайнята?

— А як ти думаєш?

— Я думаю про те, як забираю тебе, купую стейк з кров'ю, пригощаю тебе спиртним і ставлю запитання.

— Відповідь та сама: «Ні».

— Не те запитання. Інше.

— О, а ти знаєш іще