Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

Вози, повні золота, срібла, прегарного начиння, коштовних прикрас, загородили вихід до Саларійської та Номентанської доріг.

Серця заложників забилися від радості й смутку водночас. Візіготи кидали пограбований, зганьблений Рим, безкарно несучи на підошвах порох вулиць і площ Вічного Міста. А разом із ними в дальшу, здається, безконечну мандрівку мали рушати заручники. Не в одному оці зблиснула сльоза, невідомо, полегшення чи туги.

Ще гучніше вдарили в небо звуки сурем. Королівський почет повертав од храму Фортуни на Віа Саларія. Аецій здалеку розпізнав білого коня і гордовиту постать найзухвалішого із зухвалих, Аларіха Балта. На кілька кроків перед королівським конем йшла, ледь переставляючи ноги, молода жінка, смертельно бліда, але горда і спокійна. Вуста її були міцно затиснуті, очі вп’ялися у гладенько тесані кам’яні вулиці. Аецій одразу все зрозумів. Так само чотирма століттями раніше входила до міста Туснельда в тріумфальному поході Германіка. Тільки Туснельда мала блакитні очі, — чорними натомість, ледь витрішкуватими і трохи занадто округлими є очі Галли Плацидії, доньки великого Феодосія Августа, що виходить із міста в тріумфальному поході варвара. Біля Аеція залунало голосне хлипання. Відвернувся: ритор і пресвітер плакали, спершись головами один об одного. Аецій не плакав.

6

Флавій Констанцій, magister militum, стримав коня і, морщачи чорні, зрослі над носом брови, процідив крізь зуби:

— Зміцнити праве крило.

Dux Другої Аквітанії безпорадно розвів руками:

— Я вже не маю кінноти, найсвітліший …

Велика голова Констанція затремтіла під срібним, оздобленим зображеннями святих шоломом із білим гребенем, округлі очі зневажливо глянули на співрозмовника і звернулися наліво, де зоддалік, видима, як на долоні, виблискувала темна плита Середземного моря.

— Заженемо їх до затоки.

Dux Другої Аквітанії зиркнув на всіяне войовниками і мертвими поле, усміхнувся скривленими губами і повторив:

— Я не маю кінноти.

Констанцій, не поспішаючи, перекинув праву ногу через сідло, підвівся, спираючись на білі випещені долоні, і повільно сплив по кінській спині на землю.

— Щит.

Двадцять шість пар очей запитально глянули на полководця. Велика голова знову почала тремтіти.

— Повертаюсь у перший ряд. За мною!

Кинулися до нього з окриками, порадами, проханнями.

— Охоче підемо… Але ж ти не можеш ризикувати собою, найсвітліший мужу[7]… І що ми вдіємо без кінноти? Якби ще хоч один кунеус[8] — може б і вистачило… А так не зуміємо.

— Битимемось у потрійному строю, як Сципіон.

І змахнув рукою. До войовників щосили помчали препозити, які несли наказ магістра: кіннота на обох флангах відступає за лучників і пращників, щоб у тилу піхоти об’єднатися в один великий відділ. Лучники і пращники повинні запобігти оточенню з флангів. Піхоту зібрати всередині… розбити на три частини… principes, hastatae, triarii. Доки кіннота відпочиватиме, списники стримуватимуть увесь натиск ворога.

— Це самогубство… краще відступити, — бурмоче комес Криспін.

Констанцій не вибухає гнівом. Лише знизує вутлими плечима. Вказує рукою на поле.

— Варвари б’ються як п’ятсот літ тому… Чому б і нам не битися як Марій?..

Гучний крик із двадцяти шести грудей заглушив його слова.

— Дивись, дивись, найсвітліший мужу! Відступають… не витримали… розбігаються… Якби ще хоч один кунеус… ще один кунеус… вже б Атаульфові й кінець!..

Констанцій не вірить власним очам. Кіннота на лівому крилі, виконуючи його наказ, відступала під захист пращників, — але на правому, де, очевидячки, наказу ще не отримали, хмара куряви, яка швидко переміщалася, сунула вперед, у напрямку протилежному до того, де на узгір’ї стояв почет військового магістра, радісно й тріумфально гукаючи. У найнебезпечнішому місці візіготи відступали.

— Це теж візіготи… наші візіготи… візіготи Сара, — задихався від радості дюк Другої Аквітанії. — Ненавидять рід Балтів як сатану… Дивіться… дивіться… мчать наче вихор… вже розділили їх пополам, обходять з флангів…

І, взявшись попід боки, переможно глянув на комесів та трибунів почту. Ось не славлені до небес domestici, не італійські легіони, а керовані ним auxilia, скромні, зневажувані всіма ауксилії в останню мить виривають у ворога перемогу!

Констанцій знову сідає на коня.

— Ім’я варвара, що ними командує? — питає, вказуючи поглядом на зникаючу далеко хмару.

— Це не варвар, найсвітліший мужу… це той молодик, що заступив пораненого трибуна, сотник… син Гавденція…

Велика голова знову тремтить.

— Ударити всіма силами… Гнати… Загнати в море… Марш!

Ризикуючи скрутити в’язи, почет магістра шаленим темпом спускається з пагорба.

Вщент розбиті, проріджені війська короля Атаульфа безладно тікають у напрямку Піренеїв. Переможний військовий магістр здивовано приглядається до командира Сарових готів. Син Гавденція має на собі розхристаний на грудях шкіряний каптан, через ліве плече перевісив напівоблізлу вовчу шкуру — в руках величезний германський меч.

— Ти б собі ще рогатий шолом насадив на довбешку, — посміхається Констанцій.

Молодий сотник весело щирить здорові білі зуби.

— Здалося б.

Констанцій морщить