Олексій Анатолійович Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

торки були знесені новою хвилею тюркських кочових племен, які прийшли із середньоазійських степів – половцями (кипчаками).

Частина огузів, що залишилися в Середній Азії, під тиском кипчаків і союзних з ними кочівників просунулась на той час на захід, за Амудар'ю і в бік Каспійського моря, розповсюдившись по території нинішньої Туркменії. Етнічний термін «туркмен» зустрічається в арабських джерелах починаючи з другої половини X ст. Спочатку він позначав, ймовірно, ту групу огузів, яка приблизно у цей час прийняла мусульманство. «Туркменами» візантійські письменники називають і огузів Малої Азії, переважно маючи на увазі огузькі кочові племена. Можна припустити, що і після першої хвилі сельджукських завоювань, у XI ст., нові групи кочових огузів-туркменів неодноразово рухалися на захід, в Закавказзя і Малу Азію, поповнюючи собою ряди войовничих кочових племен, які поступово підкорили колишні володіння Візантійської і Трапезундської імперій.

Це й забезпечило у подальшому досить швидку перемогу туркменів-сельджуків, які створили свою світову імперію. Дякуючи огузам – туркменам і кипчакам – у 1260 році під Айн-Джалутою було розбито монгольське військо.

Туркменські воїнські контингенти переважали у військах візантійських імператорів, руських князів, входили до складу монгольських загонів у Китаї, армії Тамерлана. Тамерлан у нагороду за ратну службу подарував їм п'ять тисяч чистокровних арабських кобилиць. Туркмени також були на службі у англійських королів, брали участь у походах германського імператора Фрідріха II.

Після падіння монгольського володарювання у Передній Азії з початку XIV ст. кочові племена огузів, які розташувалися серед осілого населення Закавказзя і Малої Азії, утворюють великі племінні союзи туркменів «Чорного барана» (кара койунлу) і «Білого барана» (ак койунлу). На чолі останніх стояло огузьке плем'я Байин-дир (у В. В. Бартольда: Баюндур), з якого виходила правляча династія. Головним центром цієї групи огузьких племен було у XIV ст. місто Амід у верхів'ях Тигра, нині Діарбекір. Візантійські джерела того часу називають туркменів Білого барана амітіотами. Центр іншої групи, туркменів Чорного барана, знаходився спочатку на Вірменському плоскогір'ї, на північ від озера Ван. Боротьба між цими двома групами завершилася перемогою першої на кінець XIV ст. (1389 р.) і вдруге в середині XV ст. (1467 p.).

«Племя Байиндир, – пише історик держави огузів акад. В. О. Гордлевський, – посіло у XIV–XV ст. в Малій Азії панівне становище». Вершини своєї могутності держава ак-койунлу досягла в середині XV ст. при Узун-Хасані з династії Баюндурів (1457–1478), коли вона включала в свої межі «південний Азербайджан, Карабах, Вірменію, Курдистан, Діарбекір, Ірак арабський (Месопотамію), Ірак перський (північно-західний Іран), Фарс і Кірман», а столиця падишаха перенесена була в Тебриз (з 1468 до 1501 р.). На початку XVI ст. вона була розгромлена міцнішими державними об'єднаннями османських турків і перських Севефідів («кизилбашів»).

З другого огузького племені Кайі вийшов рід Османа, який об'єднав огузькі племена в західній частині Малої Азії, на кордоні візантійських володінь. Із середини ХI ст. османи очолили турецьку воєнну експансію на Захід, проти Візантії і балканських слов'ян, захопили Константинополь (1453 р.) і Трапезунд (1461 p.), підкорили собі до кінця XV ст. залишки інших державних об'єднань огузів у Малій Азії та Азербайджані, а потім і арабські країни Переднього Сходу, створивши на цій основі Отоманську імперію, велику багатонаціональну мусульманську державу з центром у Стамбулі (Константинополі).

За усними генеалогічними сказаннями, зафіксованими у письмових пам'ятках різних часів, огузькі племена вели своє походження від легендарного родоначальника Огуз-кагана (Огузхана). У Огуз-хана, за переказом, було шість синів, які носили міфологічні імена: Сонце (Кюн), Місяць (Ай), Зірка (Юлдуз), Небо (Кок), Гора (Гаг), Море (Тангіз). Кожен із них мав по чотири сини. За іменами цих 24 онуків Огуз-хана називалися огузькі племена, що пішли від них. Поділ цей, що став без сумніву результатом пізнішої штучної класифікації реальних племінних груп, зафіксований досить рано – вже у «Словнику тюркських мов» прекрасного середньовічного мовознавця і філолога Махмуда Кашгарського (1073 p.). Кожне плем'я мало свою священну (тотемну) тварину – птицю (онгон), свою тамгу (клеймо для худоби, тобто свій «герб») і на бенкеті отримувало визначену йому частину м'яса жертовного барана (улуш).

Огузькі племена розділялися на два крила – праве і ліве, які носили (за давньою етнонімічною легендою) назви «уч ок» («три стріли») і «боз ок» («зламані стріли»). Старшим у правому крилі було плем'я Кайі, що вело себе від однойменного первістка Кюна, старшого з синів Огуз-хана; у лівому крилі старшинство належало племені Баюндур, що походило від первістка старшого у другій групі сина Кока. З роду Кайі, за переказом, із самого початку обиралися хани народу огузів.

«Засновник держави Великих Моголів в Індії Бабур (1483–1530) залучав на свій бік туркменську кінноту. В дружині його сина – принца Хумаюна був Мухаммед Байрам (помер у 1561 р.) – майбутній великий полководець цієї країни. Байрам-хан Туркмен став рятівником імперії, за що удостоївся високого титулу «хан ханан» (хан ханів). У 1555 р. Байрам-хан очолив імператорську армію і під Мачхіварою розбив 80-тисячне військо пенджабського правителя Іскандера. Хумаюн призначив Байрам-хана аталиком (опікуном) свого сина Акбара. У 1556 р. імператор Хумаюн помер, і малолітнього Акбара було проголошено правителем. З 1556 по 1560 р. Байрам-хан, будучи регентом, правив державою Великих Моголів. Після смерті туркменського політичного і воєнного діяча усі його високі титули були передані Акбаром його синові Абдур-Рахіму, за яким стояла велика сила – чисельна туркменська кавалерія.

Не стало виключенням і XIXcm. Як справедливо відзначає російський етнограф Ю. Ботяков, існування туркменського етносу із часів його появи на історичній арені і аж до початку XXcm. проходило у складній політичній обстановці. Територія його часто була об'єктом одночасних зазіхань Персії, Афганістану, Хіви, Бухари. У таких випадках туркменам доводилось відчувати на собі страшну дію