Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

У чому ж річ? Що в них спільного, окрім першої букви в їхніх іменах та фізичного потягу? Що змусило цього неповторного, виняткового чоловіка так на неї «запасти», як кажуть у народі?

Віра зітхнула. Який сенс розгадувати цей ребус… усе одно не розгадає.

Дорога до Києва була затьмарена хвилюванням через зустріч з його матір’ю. Влад даремно намагався заспокоїти Віру: вона була невблаганна у своєму неспокої. Її дратувало все довкола, і навіть Влад.

– Та що з тобою таке, кицю? – зрештою стримано, але з притиском спитав він.

Віра сердито відвела погляд до вікна: здався їй цей триклятий Київ! Пила би зараз чай у себе вдома і мала би святий спокій!

– Хочеш, ми не підемо до моєї матері? Ти ж через це хвилюєшся? Заночуємо в готелі.

– Чого б це мені хвилюватися через твою матір? – хмикнула вона через плече.

– А що таке? Може, ти взагалі не хотіла їхати до Києва?

– Усе нормально. Просто щось не те з настроєм. Минеться. Не зважай.

Влад нічого не відповів. Удав, що образився, а може, й справді образився, і теж відвернувся до вікна.

Їй відлягло, аж коли вони ступили на Парковий міст, що пролягає через Дніпро. Віра оторопіла від простору й краси, якої вона досі не бачила. Влад подивився на її захоплене лице й задоволено всміхнувся.

– Ми приїдемо сюди ввечері, коли стемніє. От тоді ти побачиш, що таке Київ. Вечірній Київ – це щось!

– Вибач мені мої нерви в маршрутці. Сама не знаю, що на мене найшло. – Віра винувато притиснулась чолом до його грудей.

– Нічого, кицю. Усяке буває…

День був чудовий. Вони пообідали в ресторані. Влад виявляв щедрість, смітив грішми, аж Вірі було незручно. Якби вона була його дружиною, не дозволила би цього нізащо. Але ж вона йому не дружина, тому… чому б не скористатись із ситуації?

І вона з задоволенням користалася. Після обіду вони прокатались на теплоході, затим гуляли Києвом, денним і вечірнім. Без упину пили каву. Зрештою повернулися до Паркового мосту, до запаморочення цілувалися, притиснувшись до залізних поручнів. Віра настільки розпалилася, що гетьчисто забула про зустріч із його матір’ю.

– Ти мав рацію, – видихнула вона, відірвавшись від його вуст, – вечірній Київ таки особливий…

– Я рідко помиляюсь, кицюню, – задоволено зронив Влад і, ніби між іншим, додав: – Знаєш, я все-таки забронював номер у готелі. Подумав, що не варто нам тепер відволікатись на сімейні теревені. Якось іншим разом.

– Ну що ти, котику… – Віра не знала, що й казати, аби не видати надмірних радощів із цього приводу. – А мама не образиться?

– Скажу, що не вийшло приїхати до Києва, та й по всьому. У нас є важливіші справи, хіба ні? – Він промовисто підморгнув.

Тієї ночі вони майже не спали. Хоча втома була добре відчутною, утім, емоції з обох били джерелом.

Уже світало, коли знеможена Віра підвелася з гарячого любовного ложа й підійшла до вікна. Вечірній Київ ще мерехтів вогнями, поряд – коханий чоловік, котрий щойно так палко кохався з нею. Сказав, що любить. Уперше за час їхнього знайомства.

Боже, за що їй це щастя?

Після поїздки до Києва Віра відчула, що стосунки з Владом стали іншими. Теплішими, чи що. Хоча вони й так були теплими. Та все ж щось змінилось. Це місто ніби вдихнуло новий, свіжий струмінь у їхні стосунки. Віра навіть подумала, чи не познайомити його з Катрусею. Цікаво, який би з нього був батько? Чи порозумілися б вони? Їй здавалось, він ось-ось запропонує їй вийти за нього…

То була перша субота осені. Вони вечеряли в кафе, як раптом до їхнього столика підійшла жінка років під сорок. Її надміру намащене тоналкою обличчя якось неприродно блищало в напівтемряві приміщення.

– Салют! – зронила вона й ковзнула по Вірі зверхнім поглядом.

Влад змінився на лиці, хоча хвилювання намагався приховати.

– Привіт, – стримано відповів.

– Твоя нова пасія?

– Що тобі потрібно? – Здавалось, він спопеляв поглядом цю жінку, явно ображену на нього за щось.

Жінка розсміялась.