Колектив авторів - Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Із часом категорія «влада», поряд із категорією «держава», стала наріжним каменем вивчення політичних відносин, предметом політичної науки, яка розробила безліч теорій влади. В основу владних концепцій були покладені різноманітні аспекти, вияви влади в суспільному житті. Одна з найповніших класифікацій влади належить польському політологу Є. Вятру[15], який вирізняє: 1) біхевіористську концепцію влади (Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ф. Геґель), що розглядає владу як особливий тип поведінки, за якого одні люди керують іншими, а ті — їм підкоряються; 2) психологічну концепцію влади (3. Фройд, К. Юнґ), відповідно до якої влада — це поведінка реальних індивідів, витоки влади коріняться у свідомості та підсвідомості людей, а прагнення до влади, й особливо оволодіння нею, виконують функції суб’єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності; 3) системну концепцію влади (Т. Парсонс, Д. Істон, М. Кроз’є, Н. Луман, Т. Кларк, М. Роджерс), що наголошує на залежності влади від соціальної системи; 4) телеологічну теорію (Б. Рассел), згідно з якою влада — це здатність досягати поставленої мети; 5) структурно-функціональну, відповідно до якої влада розглядається як тип відносин між підлеглими та керівниками; 6) реляціоністську (Д. Картрайт, Дж. Френч, П. Блау, Д. Хіксон, Д. Ронг), що розглядає владу як відносини між особами, за яких одна з них впливає на іншу; 7) інструменталістську, для якої влада — це можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу; 8) конфліктну концепцію влади.

Різноманітність наукових підходів підтверджує багатозначність проявів влади. Засобами здійснення влади як певного феномену, що змінюється відповідно до конкретних соціально-історичних умов, були (є) насильство, примус, психологічний вплив, економічні важелі, консенсус тощо. Останнім часом, виходячи з аксіологічних принципів гуманізації суспільного життя, дослідники говорять про те, що влада — це насамперед переконання, консенсус, узгодження інтересів.

Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення («авторитетні рішення»), обов’язкові та значущі для об’єкта, і спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму[16].

Для характеристики функціонування влади важливою є її легітимність, що передусім означає визнання населенням права влади на примус щодо себе, згоду на підкорення такій владі, визнання її справедливою та авторитетною, існування порядку, який уособлює така влада, найкращим для країни. Легітимність ґрунтується на довірі й прийнятті влади громадянами на підставі їхнього розуміння добра, справедливості, порядності, совісті. Існує і певний зовнішній аспект легітимності — визнання державної влади світовою спільнотою.

Найважливішою соціальною функцією легітимності є забезпечення покори, згоди без примусу або, в разі необхідності, виправдання підкорення, застосування сили. Загалом легітимність влади можна визначити як згоду громадян або визнання ними права певної особи чи групи осіб поширювати свій вплив на них у справах управління суспільством. Важливим компонентом легітимності є добровільна згода на панування через упевненість у компетентності чи авторитеті представників влади чи самої системи влади загалом.

Макс Вебер розробив концепцію ідеальних типів (зразків, моделей) політичного панування, на якій ґрунтуються сучасні уявлення науковців про три основні типи легітимності влади: традиційну владу, яка спирається на віру людей у святість традицій і право володарювати тим, хто здобув владу за цією традицією; харизматичну владу, яка ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі підлеглих у божественний дар, у надприродну святість, героїзм, екстраординарні здібності та виняткові чесноти володаря (політичного лідера); легальну (раціональну) владу, що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур, на визнанні добровільно встановлених юридичних норм, що регулюють відносини владарювання й підкорення[17].

Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча ряд учених доповнюють її іншими типами легітимності. Так, американський політолог Д. Істон виокремлює ідеологічну легітимність, яка спирається на переконаність індивідів у правильності тих ідеологічних цінностей, які проголошуються владою, структурну легітимність, що полягає в довірі з боку населення до структур і норм політичного режиму, персональну легітимність, джерелом якої є віра населення в компетентність лідера[18].

Судова влада як складова державної влади теж потребує відповідної легітимації з боку громадян. При цьому, незважаючи на специфічні особливості судової влади (ґрунтування на правових нормах, вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки), її легітимність також є насамперед соціально-психологічним явищем, яке слід відрізняти від її легальності. Легальність влади — це її юридичне обґрунтування, законність, відповідність чинним у державі правовим нормам. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

Використовуючи веберівську систему координат, можемо констатувати, що в сучасних умовах легітимність судової влади може бути лише раціонально-легальною. Тобто громадяни мають бути переконані, що суд над ними чиниться відповідно до узаконених правових норм, на принципах добра і справедливості. Сама особлива природа судової влади виключає традиційний або харизматичний тип її легітимності. Право повинно бути системним, безособовим, чітким та раціональним.

У такому випадку легітимність свідчитиме про ступінь довіри суспільства до судової влади, про суспільну згоду щодо на неї, готовність до виконання її рішень. При цьому, як ми бачили вище, легітимність передбачає не лише відповідність судової влади вимогам закону, а й неформальне, процесуально невизначене позитивне ставлення суспільства до судової