Фредерік Пол - Брама

Професор Геґрамет.Я замислювався над нашими власними методами фіксації інформації: як їх сприймали б у дотехнологічні часи. Скажімо, якби ми дали Евкліду книжку, він би зрозумів, що це таке, навіть не знаючи, про що в ній йдеться. А як щодо касети? Він би уявлення не мав, що з нею робити. Я підо­зрюю… хоча ні, я впевнений, що у нас є «книги» гічі, яких ми не помічаємо. Це може бути зливок металу гічі, спіралі з хвостиками на кораблях, призначення яких досі невідоме. Це не нове. Ми перевірили усе на наявність магнітних кодів, канавок, хімічного спектра, але марно. Напевне, у нас немає інструмента, який зможе виявити ці повідомлення.

Питання. Ще одна річ, яку я не розумію: чому гічі залишили ці тунелі та приміщення? Куди вони зникли?

Професор Геґрамет. Юна леді, я теж ні хріна не розумію.

Можливо, рано чи пізно телескопічне зондування розкрило б цю таємницю, але це не так важливо. Славнозвісний Сильвестр Маклен — утім, на той час іще не такий славнозвісний, а просто черговий «тунельний щур» на Венері — надибав корабель гічі, полетів до Брами, де й загинув. Але він був доволі кмітливим і дав людям знати про своє місцезнаходження, підірвавши корабель. Таким чином, зонд НАСА був відкликаний із хромосфери Сонця і спрямований до Брами. Він успішно подолав свій шлях — і люди відкрили Браму.

А всередині були зірки.

Втім, якщо говорити точніше і без пафосу, усередині розміщувалася тисяча невеличких космічних кораблів, схожих на товсті грибки. Вони були різної форми та розміру. Найменші з них мали верх у вигляді ґудзика і скидалися на гриби, які вирощують у тунелях Вайомінгу, де вже вичерпано сланець, а відтак продають у супермаркетах. Більші мали загострений вершечок, як у грибів-зморшків. У «шапинках» грибів був житловий простір та джерело енергії незрозумілої конструкції. Ніжки грибів являли собою ракетні носії, що працювали на хімічному пальному, на кшталт старих літальних апаратів для посадки на Місяць, які були задіяні у перших космічних програмах.

Ніхто не знав, як керувати цими кораблями.

Це була одна з тих речей, які змушують нервуватися: випробування невідомого. Запустивши корабель гічі, ви практично не могли ним керувати. Їх курс був вбудований у систему навігації, та ніхто не міг зрозуміти, яким чином; можна було обрати один курс, але після цього ніхто не знав, куди корабель прямує. Це як «печиво з передбаченнями щастя»: ніколи не знаєш, який там сюрприз, поки не дістанеш.

Одначе ці кораблі працювали, незважаючи на те, що минуло півмільйона років або й більше.

Першому хлопчині, який наважився випробувати корабель, пощастило. Його корабель залишив кратер в астероїді, спалахнув яскравими таємничими вогнями і зник у космосі.

Три місяці потому він повернувся. Астронавт був у захваті й переможно сяяв, попри лютий голод. Він побував на іншій зірці! Астронавт кружляв орбітою великої сірої планети з вихровими жовтими хмарами. Йому вдалося розвернути апарат і завдяки вбудованій системі керування він повернувся до точки вильоту, в те самісіньке гніздо.

Тому відрядили інший корабель. Цього разу — один з великих із гострим кінцем, схожих на гриб-зморшок. Полетіла команда з чотирьох чоловік. Їх добре забезпечили продуктами й технікою. Подорож тривала лише п’ятдесят днів. Цього разу вони не тільки досягли іншої Сонячної системи, а й ступили на поверхню планети завдяки посадковому модулю. Астронавти не зустріли там живих істот… Але колись там було життя.

Вони знайшли його рештки. Їх було небагато — кілька уламків на шпилі, який уникнув загальної руйнації на планеті. У радіоактивній пилюці вони відшукали цеглу, керамічний болт і якусь напіврозтоплену штукенцію, що була схожа на хромову флейту.

А перегодом почалася зоряна лихоманка, яка не оми­нула й нас.

Зіґфрід — доволі розумна машина, але іноді я не тямлю, що з ним не так.

Він постійно просить мене розповідати свої сни. Часто, коли я, зашарівшись, розповідаю йому сон, який мав би йому сподобатися (типу «велике червоне яблуко для вчителя»), насичений фалічними символами, фетишизмом і почуттям провини, він розчаровує мене.

Зіґфрід спрямовує розмову в дивне річище, яке взагалі не стосується сну. Я розповідаю йому суть, а він сидить, цокає, тріщить і дзижчить — звичайно, Зіґфрід цього не робить, це моя фантазія — а відтак каже:

— Поговорімо про інше, Робе. Мене зацікавило те, що ти сказав про ту жінку, Геллу-Клару Мойнлін.

— Зіґфріде, це марна праця, — відповідаю я.

— Я так не вважаю, Робе.

— Але сон! Господи, хіба ти не розумієш, наскільки він важливий? А як же образ матері в ньому?

— Робе, дозволь мені робити свою справу.

— А в мене є вибір? — похмуро питаю я.

— Вибір є завжди, Робе. Та я хотів би нагадати тобі те, що ти нещодавно говорив. Зіґфрід замовкає і я чую власний голос, записаний на його плівках: «Зіґфріде, там такий біль, провина і відчай, що я не можу витримати».

Машина чекає на мою відповідь.

—