Світлана Талан - Матусин оберіг

class="book">– Так про неї і дбав би, бо сирота ж! – заперечила їй інша. – Казали люди, що на роботі випиває.

– Так тож щоб донька не знала й не бачила!

– А якщо попруть із роботи? Де зароблятиме? Дитину потрібно чимось годувати й одягти.

– Шкода, якщо зіп’ється Тихон! – зітхнула жінка. – Гарний чоловік!

– Якщо гарний, то довго сам не буде. Знайдеться на вдівця якась жінка.

– І то так! Не вік же йому вдівцем бути!

Жінки перевели мову на інше, а Олеся купила кефір і майже побігла додому. Батько на кухні їв холодний борщ. Він поглянув на розчервонілу доньку і спитав, чи все в неї гаразд.

– Тату, ти п’єш горілку? – одразу спитала вона, гепнувши пакетом кефіру об стіл.

– Я? – чоловік поклав ложку на стіл, витер рушником губи. – Ти про вчорашнє? Та ні, Олесю, то я з хлопцями трохи відмітив відпустку.

– Ти не будеш більше пиячити?

– Ні, – винувато всміхнувся він, – не буду.

Почута в магазині розмова не давала спокою дівчинці. Вона не хотіла, щоб її батько став таким, як інші п’яниці. Олеся боялася їх і сторонилася чоловіків, які завжди голосно матюкалися і від яких смерділо. Дівчинка навіть уявити боялася, що таким може бути її любий батько. Звичайно, Олеся не хотіла, щоб у їхньому домі господарювала чужа жінка. Навіть одна думка про мачуху її лякала. Вона вирішила, що потрібно ще більше проявляти турботу про тата, і тоді він не буде пиячити. Того ж дня дівчинка взялася прибирати в хаті. Вона мела, шкребла, пилососила, до блиску натерла віконне скло, зібрала татів одяг і вкинула у пральну машинку. Поки одяг прався, Олеся заходилася готувати вечерю, і коли батько прийшов з городу, у неї все блищало, а на плиті стояла каструля зі свіжим супом, приправленим кропом і зеленою цибулею.

– Ти все це сама зробила? – батько здивовано оглянув кімнати.

– Так! Сама! – Олеся задоволено всміхнулася.

– Яка ж ти молодчинка! – похвалив він доньку.

Того вечора Олеся, ще раз перечитавши мамин лист, заснула задоволеною. Її страхи й сумніви розвіялися. Їй наснилася мама, уперше після смерті. Вона надула багато різнокольорових повітряних кульок і дала їх Олесі. Дівчинка тримала кульки за довгі нитки і побігла з ними по росяній зеленій траві. Ось уже вона ледь торкається ногами травички, кульки набирають швидкість, піднімаються вгору, й Олеся вже зовсім відривається від землі. Вона летить угору, а внизу – зелені дерева, квітучі луки і її мама. Постать мами зменшується, віддаляється, й Олесі стає лячно, коли вона перестає бачити маму.

– Матусю! – у відчаї скрикує вона і прокидається.

За вікном уже ранок, грайливі перші промінчики падають на підлогу. Олеся опиняється в реальності, яка набагато жорстокіша, ніж сон, але знову кутається в ковдру й заплющує очі. Вона хоче продовження сну, схожого на прекрасну казку, де всі барви набагато яскравіші, ніж у житті, де є її люба мама. Сон уже не йде, і дівчинка ще трохи ніжиться в ліжку, прислухаючись до звуків у кімнаті. Зачинилися вхідні двері – напевно, тато пішов на город, поки не спекотно. Олеся неохоче дибає на кухню. На столі – порожня немита миска. Батько вже поснідав і кудись пішов. Дівчинка набрала у відро води й пішла полити мальви, що вже зійшли й виструнчилися попід парканом. Вона полила їх і поглянула на город – батька там не було.

День для Олесі тягнувся довго. Ніна до неї не забігала, а батько повернувся пізно ввечері. Він довго не міг відчинити двері, потім хотів сісти на стілець, щоб роззутися, але впав на підлогу і виматюкався. Дівчинка дивилася на нього з німим докором: батько знову був п’яний як чіп.

– Не дивись на мене очима Яни, – розібрала вона з його нечіткої мови.

Сльози бризнули з дитячих очей, і дівчинка побігла у свою кімнату. Олеся довго й невтішно плакала, укрившись ковдрою з головою, а потім не могла заснути – боялася п’яного батька. Вона чула, як він пішов на кухню, натикаючись на меблі, щось бубонів собі під ніс, потім було чути, як упала на підлогу каструля, і батько довго матюкався. Уже й небо засвітилося зорями, а дівчинка не спала. Лише за північ вона забулась у тривожному сні…

Олеся мала намір прокинутися рано, щоб застати вдома тата й нагадати йому про обіцянку не пиячити, але коли розплющила очі, уже високо піднялося сонце і батька вдома не було. Дівчинка зайшла на кухню. На підлозі у великій плямі супу лежала каструля, яку впустив батько. Вона все прибрала, посмажила яєчню, без апетиту поїла й пішла до Ніни.

До будинку подружки Олеся не заходила – покликала її з вулиці. Ніна вибігла босоніж, заспана й нечесана.

– Ти чому так рано? – протерши очі, запитала вона. – Не спиться?

– Поспиш тут! – сказала Олеся. – Татко знову напився.

– Ну то й що? Мої щодня п’ють, і я вже звикла. Тебе батько сп’яну не бив?

– Що?! – Олеся здивовано поглянула на Ніну. – Бив?

– П’яні завжди б’ються, – спокійно пояснила Ніна. – Мені дістається, якщо потраплю під гарячу руку й не встигну з дому вибігти. Особливо батько звіріє. Знаєш, які в мене бувають синці?

– Я бачила, але ж ти казала, що впала з гойдалки й забилася.

– А що я мала казати? Що мої батьки, алкаші, дубасять мене? – посміхнулася Ніна. – Соромно таке розповідати. Якщо твій тебе не гамселить, то вже добре.

– Гроші проп’є. За що житимемо?

– А ти не знаєш, де їх узяти? – Ніна хитрувато примружила очі.

– Ні.

– Дурненька! Коли нажереться до всирачки й засне, то понишпори в кишенях, витруси все, що там лишилося.

– А… Якщо дізнається, що я вкрала? – розгублено промовила Олеся.

– Дізнається? – засміялася Ніна. – Та наступного дня п’яниці вже нічого не пам’ятатимуть!

– Навіть не знаю, – стенула плечима Олеся. – Я ніколи нічого не крала.

– Та хіба то крадіжка? Ти візьмеш гроші, щоб було чим його годувати, коли вийде із запою. Тоді ще дякувати тобі буде! Ось побачиш!

Олеся задумалася. Можна було погодитися з Ніною, бо якщо батько й надалі пиячитиме, то дійсно проп’є всі гроші, але як узяти чуже? Стати крадійкою?

– Чого так скисла? – Ніна штовхнула подругу під бік. – Ходімо десь погуляємо! Ось тільки шльопки вдягну!

Того вечора батько знову напився. Він плакав, пригортаючи до себе доньку:

– Лесько, як мені тепер жити?