Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

взад-вперед сновигала компанія місцевої молоді, що тягала за собою і всіляко мучила здоровенного кавказького вівчура. Пес наблизився до нас першим. Повільно підійшов, понюхав, поклав передні лапи мені на коліна й захотів облизати лице. Хотів — точно, але чи то йому вдалося, чи я боронився, вже й забув. Пам’ятаю лиш, як гладив його величезну голову і моя долоня здавалася ненормально меншою від собачого черепа. Пес, як бичок.

Услід за собакою підійшли хлопці. Скоро стало ясно, що їм просто цікаво і наміру бомбанути туристів не мають. У рухах і поглядах я вгадував несміливість. За весь час говорив лиш один із компанії. Він, мабуть, найліпше знав російську. Вийшов трохи вперед і вів себе як ватажок або дипломат. Інші стояли й дивилися. Було в цьому й щось від «побачити живого іноземця».

— Як звати?

— Богдан, дружина — Світлана.

— Баґдан, Свєтлана, — повторив, аби не забути. Розуміюче похитав головою. — Аткуда?

— Україна.

— Украіна?! — це його помітно розслабило. Хлопець широко всміхнувся і поплескав мене по плечі. Здається, хотів обійматися. Голос його став радісним, наче б старого друга зустрів.

— Брат! Земляк! Я рік працював у Тюмені!

— Тюмень, — кажу, — в Росії.

— Так, у Росії! Земляк! Каже дід, що ви — гості, — завжди промовляється тут піднесено, з особливою інтонацією, — тому я маю бути з вами харошим. Ви не бійтеся. І пса не бійтеся — він хароший, не кусає.

Собацюра давно вже зліз із моїх колін і тинявся поблизу. Хлопець схопив бідолашну тварину за вухо і притягнув ближче. Притиснув собачу голову до свого живота.

— Бачиш, не кусає.

Звір був здоровенним флегматиком.

— Казав дід, що я вже випив, а тому не маю до вас приставати. Я п’яний?

— Та ні, не сильно.

Узагалі вся компанія була трохи напідпитку. Вечір лише починався.

— Казав дід, аби я менше пив, бо нічого не роблю. Ну, і хай каже собі, — тоді знову згадав про наше дивне земляцтво. — Украіна! Тюмєнь! Брат! Харашо там, я рік працював.

— То в Росії.

— Так, так, у Росії! Земляк! Харашо у вас!

— Добре, — важко було не погодитись. Але де це у нас — у Тюмені?

— Земляк!

Перед очима з’явився дід. Ішов повільно. У руках мав товсту палюгу. Сів на лавку і сердито сказав щось до внука. Сванською. Той спершу сміявся, відмахувався, але дістав-таки з кишені невеликого складаного ножа і простягнув старому. Дід взявся зрізати кору з патика.

— Це мій дід — Едуард Константінович.

Старий посміхнувся і кивнув головою. Лице мав спокійне, світле. Із молодиком говорив досить різко.

— Ну, чого стоїш, алкаголік?! — крикнув на внука російською. — Та йди вже.

І внук пішов. Компанія — слідом за ним.

— А ви аткуда тут?

— Їхали до Ушґулі. По дорозі нас підібрав чоловік. Потім висадив і пообіцяв повернутися. Ну то ми його тут і чекаємо.

— А-а, ну чекайте, чекайте.

— Чорний джип має бути. А він міг поїхати іншою дорогою?

— Не міг, до Ушґулі дорога одна, бо тут гори, -промовляється, як і «гості». — Далі ще вище буде, аж страшно. Побачите. А та дорога, — показав на поворот, — веде в сусіднє село і більше нікуди. Ну і завтра день Святого Георгія. В Ушґулі заріжуть бика, великого такого — всім селом на нього скидалися. Рано підуть до церкви, а після служби пектимуть. Той чоловік, він їде на свято.

Це заспокоїло, та ненадовго. Нащо тоді було нас висаджувати? Певно, доведеться ночувати десь тут, але місця для намету я не бачив: дорога, подвір’я, урвища й вертикалі. Та й тутешнім бахурам я не довіряв. Зрозуміло, що треба буде до когось проситися.

Дід обстругував свою палицю. Трохи ножем по дереву орудував, трохи деревом по землі.

Порпався: виколупував засохлу глину, розмітав її перед собою, знову розпорпував. Розпитав нас, що всі питають: хто, звідки, куди, навіщо, чи одружені? Сам був одягнений бідно і брудно. Звичайний занедбаний дід.

Він ще трохи з нами побув, а потім встав, відкрив хвіртку і зник на подвір’ї. За якийсь час повернувся з високим кульгавим чоловіком і яблуками. Фрукти для нас, прибулець — до нас, порозпитувати. Крім того, що й усі, запитав: «А та з косою, Тимошенко, як там у вас?» «Сидить», -кажу. Знав також про Кличка. Як повипитував -зник, а Константінович залишився з нами.

— А якби по нас не приїхали, — питаю, — то знайдеться де ночувати?

— Ви ж гості! Ось цей скромний дім і його господарі будуть раді.

— А ви не тут живете?

— Я он там, — показав рукою кудись далеко, -там дім.

До себе чомусь не запрошував.

Тим часом уже сутеніло. Пси загавкали і невдовзі приїхала біла жигулька з повним причепом