Михайло Петрович Старицький - За двома зайцями

од­сах­нусь. (Стає на коліна). Ну, хай ме­не поб'є Братська бо­жа матір, ко­ли бре­шу!

Секлита. Ну, те­пер вірю, те­пер вірю!

Голохвостий (обтру­шує шта­ни; ти­хо). От іще че­рез цю ка­торж­ну ба­бу бру­ки за­пач­кав! (До неї). Так а не­за­ба­ром до вас і на за­ру­чи­ни.

Секлита. Про ме­не, про­си­мо; тільки за моєю Га­лею нічо­го не­ма - знай­те!

Голохвостий. На­що мені? І сво­го дос­таль! Аби Га­ля!

Секлита. Так за­ходьте ж; раді бу­де­мо!

Голохвостий. А де ж ва­ша ха­та?

Секлита. За­раз за яром. Спи­тай­те Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху: увесь По­дол зна. Глядіть же, не об­дуріть; а то і жи­вим не ви­пу­щу! Од Ли­ма­ри­хи не схо­ваєтесь!

Голохвостий. Та бу­ду ж, бу­ду!

Секлита ви­хо­дить.

Вихід XI

Голохвостий сам.

Голохвостий (ози­рається). Ух! Ху! От ба­ня, так ба­ня, аж три по­та зійшло, єй-бо­гу! (Ути­рається). От це вско­чив, так вско­чив - поніку­ди!

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Велика світли­ця Сірків, по-міщанськи, але з пре­тензією вбра­на. Одні двері в кімна­ту, наліво - в пе­кар­ню, прос­то - вхі­дні.

Вихід I

Явдокія Пи­липівна са­ма.

Явдокія Пи­липівна (си­дить ко­ло сто­лу і об­ма­хується ху­с­т­кою). Ну й день! Діжда­ли­ся свя­то­го літеч­ка! Спа­ла вже, спа­ла, та ніяк до ве­чо­ра не дос­па­ла; упріла тільки, страх! (Ути­рається хус­т­кою). А ста­рий іще спить! Ого! Про­копе Сви­ри­до­ви­чу! Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу! До­ки ти бу­деш ка­ча­тись! Вста­вай, бо вже швид­ко до ве­черні задз­во­нять! Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, чи ти чуєш!

Прокіп Сви­ри­до­вич (обзи­вається з кімна­ти). А-а! То ти до ме­не, Яв­до­ню? Пос­той, тро­хи про­чу­ма­юся та по­тяг­ну­ся!

Явдокія Пи­липівна. Ач, по­тя­гається, а як­би я потягалася,­ то й гри­мав би! Та во­но в свя­то і го­диться пос­па­ти, мен­че гріха: як не спиш, то поч­неш су­ди­ти ко­го або­що, а во­но і є спо­ку­са… Та чо­го він не йде? Скуч­но самій. Про­ня пішли ку­дись, та во­ни не люб­лять з на­ми і го­во­ри­ти… Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, та вста­вай-бо!

Вихід II

Явдокія Пи­липівна і Прокіп Сви­ри­до­вич.

Прокіп Сви­ри­до­вич (ви­хо­дить по­тя­га­ючись). Якось ме­ні невірно… чи не­дос­пав, чи пе­рес­пав… Мов­би хо­четься чо­гось - чи хвигів, чи со­ло­них огірків? (Сідає ко­ло Яв­докїї Пи­липівни). Як тобі здається?

Явдокія Пи­липівна. А як же мені про те зна­ти! Хіба в ме­­не твій рот?

Прокіп Сви­ри­до­вич. От бач, ти й не знаєш, чим мені до­го­дити, а ме­не, як те­бе не ба­чу, то й сум бе­ре!

Явдокія Пи­липівна. Доб­рий сум! Пішов в свою кімна­ту та й хро­пе, аж кімна­та дри­жить, а я тут са­ма го­рюю: не­ма до ко­го й сло­ва про­мо­ви­ти.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ску­чи­ла? Як ми бра­ли­ся, то гу­ли, як го­лу­боч­ки, і до смерті бу­де­мо гус­ти: гу­лю-гу­лю, моя ста­­ре­сенька!

Явдокія Пи­липівна. За­бур­ку­кав, мій си­ве­сенький! (При­со­вується ближ­че і поп­рав­ля йо­му чу­ба).

Прокіп Сви­ри­до­вич. А чи пам'ятаєш, Яв­до­ню, як я при­сва­тувавсь до те­бе? Як я тоді вертівся ко­ло те­бе!

Явдокія Пи­липівна. Зга­дай іще ко­лишнє! Ми­ну­ло­ся! От уже в нас і доч­ка на порі…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та так, так! Уже дав­но б час!

Явдокія Пи­липівна. Чо­го дав­но? Ще во­ни мо­лоді!.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ти уже в та­ких літах третьою ходил­а; тільки бог приб­рав.

Явдокія Пи­липівна. Ма­ло чо­го мні: мені нічо­го бу­ло пе­ре­би­ра­ти, а Проні тре­ба не­аби­яко­го; во­ни на панію поверн­у­ті і вся­ким делікат­нос­тям вив­чені.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Вив­чені ж; та он з ти­ми делікатнос­тями й си­дять, і ніхто не бе­ре!

Явдокія Пи­липівна. Хіба в неї бу­ло ма­ло же­нихів?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так чо­му ж не йшла?

Явдокія Пи­липівна. Бо прос­то­та, а нашій дочці тре­ба або дво­ра­ни­на, або хоч куп­ця.

Прокіп Сви­ри­до­вич. За­ма­ну­лось чор­ти батька зна чо­го, а по-мой­ому - наш би брат кра­ще.

Явдокія Пи­липівна. По-твой­ому б, ди­ти­ну хоч за шма­ро­воза.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не за шма­ро­во­за, а за міща­ни­на, тру­­дя­що­го чо­ловіка; та­кий би і гроші не розт­ринькав, і ди­тину б жа­лу­вав, і нас би не зне­ва­жав, дер­жав­ся б сво­го зви­чаю; а як ви­шу­каєте яко­го-не­будь го­нивітра чи завалящого ­ло­да­ря, то той за­раз пе­ре­вер­не все по-модньому: нас, як прос­тих, зап­лює, доб­ро все роз­ман­та­чить і доч­ку ки­не.

Явдокія Пи­липівна. Ти знов дра­ту­ва­тись хо­чеш? Чо­го б же він ки­нув Про­ню? Чим же во­ни дво­ра­ни­ну не жінка, ко­ли уся­ких мод, уся­ких на­ук зна­ють. Це вже здурів би чис­то, як­би і та­кою ро­зум­ною жінкою пог­ре­бав!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Тол­куй­! По-моєму, оті панські наук­и та прим­хи тільки пе­рек­ру­ти­ли доч­ку: ко­му во­на потріб­на з своїми пе­ре­бо­ра­ми? Який її дво­ра­нин візьме? Дворан­ин чи офіцер шу­ка­ти­ме жінки гар­ної, а на­ша Про­ня, нівро­ку, на те­бе схо­жа! (Мах­нув ру­кою).

Явдокія Пи­липівна. Що ж це, ти знов ме­не уїда­ти? Ото на­пасть! Зас­лу­жи­ла!

Чути дзвін.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та годі, не сердься; вже до ве­черні дзво­нять… (Хрес­титься). Піти, так щось но­ги бо­лять… мо­же, бог прос­тить уже.

Явдокія Пи­липівна. Та і Про­ня ж про­си­ли, щоб ко­неш­не до­ма бу­ли, не ви­хо­ди­ли…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж там?

Явдокія Пи­липівна. Про те вже во­ни зна­ють… Ли­бонь, гос­тя яко­гось важ­но­го при­ве­дуть.

Прокіп Сви­ри­до­вич. А! То да­вай­те чаю або горілки.

Явдокія Пи­липівна. Горілки і не ду­май, бо Про­ня сердит­имуться, як по­ба­чать.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж це? Уже ні з'їсти, ні спи­ти не мож­на? Та це че­рез ве­ли­ко­ро­зум­ну доч­ку жит­тя не­ма: і то не так, і то­го не ро­би, і ту­ди не сту­пай, і в тім не хо­ди, і так не го­во­ри! Ох, ох, ох!

Явдокія Пи­липівна. А тобі для доч­ки важ­ко і