Андрій Хімко - Засвіти

— Видно, не для добра нас, діти, одягають та взувають,— бідкалися старші.— Ой, не для добра!

Мусила нарядитися в чужу вдяганку, передавши свою матері, і Домна. Літня вже мати аж заплакала, як побачила Її в чужому.

— Де не будеш, як і скільки не житимеш, не цурайся свого вбрання, свого роду і своєї мови, дочко! — чи то повчала вона Домну, чи докоряла їй.

— Переодягнутих, мабуть, на торг поведуть, а нам, либонь, тут доведеться лишитись,— відгадували свою долю старші перед вечірньою молитвою.

Домна довго не могла заснути по отих материних словах. Бачила перед собою хутір, розлогу кислицю перед їхньою хатою і діброву за ставком, над якою підносилася безмежно широка й висока синь неба чи срібна лука місяця, п’янили свіжі пахощі квітів і пісні птаства, співанки молоді і водограї вечорниць. О, ті вечорниці! На них ото й примітив її Дмитро, там вона вперше почула оте солодке слово — кохання. Мали вже весілля гуляти, готувалися, і маєш...

Врешті таки задрімала в горюваннях та мареннях... Мати ще якийсь час чула її сонні схлипи, поки нарешті і сама приспалася.

— Каркінез! Вставай! Виходь!.. Биш, іки, иіч, дорт...— рахували їх, ніби овець в отарі, гуртоправи, виводячи з сарая.

— Чого ти, доню, кидалася в сні? — допитувалася мати уже в путі на тойхане...— Хіба ви з Дмитром, може?.. Може, жили?..

— Так, мамо!.. В останню ніч,— глухо видихнула дочка, схлипнувши.— Любилися ми...

— Ось вона, найбільша біда твоя,— витерла стара мокрі очі.— Ще затяжієш по тому. Спаси і відведи, боже! — почала хреститись вона, шепчучи молитву.

— Тяжка я, мамо, чую ще з тієї ночі...— видушила з себе Домна.

— Як-то тяжка?..— вже злякано кинула очима на неї мати.— Від Дмитра?.. Що ти верзеш оце?..

— Кажу, що є, мамо!.. Від Половця Дмитра. Заручини ж були, і ви згодилися...

— То ж була лише перемовка... виглядини,.. а ти... Свят! Свят! Що ж ти наробила, доню?! Як же ти і де тепер житимеш така?.. О горе моє! Отакий гріх!..— затужила вона.— А може, ще ти і не в тяжі? — перепитала згодом.

— В тяжі, мамо, і тішуся тим, а не жалкую, бо люблю Дмитра, бо і він мене любить,— осмілено заговорила Домна, як ніколи дотепер...

— Люблю... Любить... Де воно те все, доню, коли долі немає, коли ми товар тепер?..

— Хіба було б краще, коли б я затяжіла від людолова отут, скажіть мені?! — глянула Домна докірливо на матір, вперше відчувши себе подорослілою...

І знову тойхане, прискіпливо-нахабні очі і бридкі руки, мішанина мов, лапання, хтивість поглядів і неповага... Розглядають, крутять, мацають м’язи, плечі, лапають за стегна і литки, безсоромно хапають за груди, аж мороз по тілові йде...

— Кале, кале, аго,— говорить гортанно, ніби сам до себе, як крук, чорний грек, показуючи торгівцеві на Домниних сусідок. І той виводить з гурту бранок по одній аж цілих десять. Грек сперечається, торгується, наспіх розраховується і відходить, щоб вести куплених, та тут же, передумавши, повертається.

— Агате гіне, якраз така,— тицяє він пальцем у Домнину матір.— Куплю недорого...

Зрозумівши, що її купують, мати зойкнула, побіліла, як крейда, і опірливо потяглася за цупкою рукою покупця, волочачи за собою в нестямку дочку.

— Матінко рідна-а моя-a!.. Чому ж нас не разом?.. За який же гріх? Боженьку-у!..

— Доню нещасна моя!.. Прости-и ме-ні грішній, що не вберегла-а!..— потягнена слугами покупця, голосила вона на все торговище... Кричала і ще щось мати, але Домна не могла добрати у базарному гармидері, що саме.

— Сус, аламайнез! Цить, не плач! — гримав погрозливо продавець і тут-таки відвернувся, ведучи розмову з убого одягненою жінкою, що давненько вже задивлялася на Домну.

Домна зауважила і оту розмову продавця з убогою жінкою, і нерішуче тупцювання останньої, і цікавість до неї, Домни.

— Як називаєшся, дочко? — почула свою, хоча й дещо спотворену мову. Здивувалась, звичайно. Перед нею стояла татарка, хоча...

— Ви... до мене?

— До тебе, дівчино,— почала вона застібати в Домни кістяного гудзя на халаті.— Куплю тебе, та й якось воно буде.— Пішла вона знову до того продавця, з яким нещодавно говорила. Домна бачила, як вона довго просила й сперечалася, доводячи щось то енергійно і заповзято, то спокійно і розважливо, а продавець, видно, стояв на своєму, не згоджувався. Перечекавши, жінка знову підходила, розмовляла, лічила затиснуті в жменю гроші і знову торгувалася.

— Пара, груш, ліра...— почула Домна згодом, і невдоволений продавець, щось мимрячи, пішов-таки до гурту бранок. Довго вовтузився коло Домни, поки відв’язав її, вивів із гурту і, показавши мовчки на нову господиню, пішов геть.

— Як тебе звати, дочко? Ти так і не сказала мені свого імені.

— Домна-а я-a... Домаха-а тобто...

— Доглядатимеш моє господарство, поратимешся у дворі, на городі, носитимеш, може, і їжу чоловікові на пасовисько...— якось розгублено полічила вона наймиччині обов’язки.— Ходімо помаленьку, Домночко, додому. Небагаті ми: чоловік біля скотини в степу, а я вдома одна в більшості... Дітей аллах не дав нам, то й живемо лише вдвох.

— А ви ж, даруйте, хто будете?