Рута Богдан - Коли настане день

Сонце поволі підіймалося над ранковим лісом. Прохолодне повітря струменіло крізь гілки дерев. На галявині жевріли залишки згорілого вогнища. Гордій, Соломія та Олекса повільно згортали ковдри та складали їх до наплічників.

— То ти багато встиг побачити? — запитав Гордій у Олекси.

— Ні, всього декілька хвилин, але бачив, хто вже з ними.

— Песиголовці та водяник?

— Так.

— Не дивно, давні друзі.

— Я щось не зрозуміла, ти ж казав, що бачив тільки упиря? — Соломія втупилась в Олексу.

— В лісі так.

— Ти що, ще десь був?

— Так, трохи прогулявся.

Соломія роздратовано подивилася на Олексу та Гордія.

— Може, і мені, недостойній, поясните, про що взагалі йдеться.

— Ну ти ж сама знаєш, що вміють характерники, — відповів Гордій.

— Зрозуміло, шпигував у чужій голові. Упиревій.

— А не треба було? — з усмішкою поцікавився Олекса.

— Залежить від того, що там цікавого.

— Ну, інформації про нові модні тенденції весняно-літнього сезону, на жаль, не було.

Соломія сердито подивилася на Олексу, але не встигла відповісти. Раптом налетів сильний вітер, гілки дерев почали хитатися та стогнати. Небо одразу потемнішало. Олекса та Соломія завмерли і почали сторожко роздивлятися навколо, ставши спинами один до одного. Гордій стояв навпроти двох великих дерев, тримаючи у руці посох.

— Ми прийшли з миром і шаною. Не сердься і покажися, хазяїне лісу! — сказав він, і вітер поніс його слова у всі боки, розкидав між деревами, пожбурив у небо, і вони впали звідти на землю, а потім відскочили від неї і розвіялись між гілками.

Раптом вітер вщух, і почувся повільний тихий дівочий спів. Між деревами почало поволі розвиднюватися, і вдалині показалися дівочі постаті. Вони були злегка прозорі та тьмяно світилися на фоні дерев. Дівчата були гарні, з довгими косами, в які були вплетені квіти та зелене гілля. Вони співали якусь давню обрядову пісню. Зненацька десь збоку почувся дивний чоловічий голос, низький та густий.

— Навіщо ви тривожите наш спокій?

— Пробач нас, дух лісу! — сказав Гордій. — Сили стихій вказали нам цей шлях.

Соломія та Олекса повернулися вбік і побачили невисокого бородатого діда з поважним обличчям, у коричневому вбранні, у волохатій шапці. Він сидів на поваленому дереві.

— Так, я знаю. — сказав Лісовик. Деякий час він мовчки роздивлявся людей. — Ти завжди шанував наш рід та звичаї. Тобі потрібна допомога?

— Ти знаєш, що ми шукаємо.

— Думаю, вам краще спитати у духа озера.

— Як нам знайти дорогу?

— Тут недалеко. Мої мавки покажуть шлях. Але піти має дівчина. І хлопець. Ти маєш охороняти ваш скарб. Хай щастить.

— Дякую, дух лісу!

Гордій вклонився лісовику. Той відповів поважним поклоном. Мавки почали рухатися вбік, їхній спів став голоснішим. Соломія кинула погляд на те місце, де сидів Лісовик, і побачила, що його вже там немає. Вона оглянулася на Гордія. Він кивнув. Соломія та Олекса перезирнулися, потім почали рухатися за мавками. Соломія йшла по лісу попереду, за нею крокував Олекса. Поступово навколо них почав з’являтися туман, і через деякий час у ще не дуже густому тумані вони раптом побачили, що попереду блимає вода в озері. Туман швидко густішав, і скоро Олекса вже не міг бачити Соломії. Він почав тривожно оглядатися та прискорив ходу. Раптом він вийшов із туману. Перед ним лежало велике гарне озеро. Воно яскраво виблискувало у місячному сяйві.

— Соломіє! — закричав Олекса.

Він підійшов до берега та оглядівся. На піску не було ніяких слідів. На небі сяяли зорі, і вода блимала ніжно-сріблястими вогниками. Раптом хлопець відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він різко обернувся, готовий до бою, і побачив Соломію.

— Пробач, я дуже швидко йшла. Боялася загубити мавок.

Дівчина посміхалася Олексі. Він уважно дивився на неї.

— Ти вже спитала?

— Ще ні.

Соломія почала повільно рухатися навколо Олекси. Потім знову поклала руку йому на плече і стала прямо перед ним. Вона продовжувала посміхатися. Її обличчя було вже близько, губи торкнулися його вуст, і він відчув її поцілунок. Але щось дивне було в її доторку, щось невловимо-чуже, байдуже та холодне. Раптом Олекса відштовхнув дівчину.

— Я знаю, ти завжди цього хотів, — вкрадливо промовила Соломія і посміхнулася. — То чого ти чекаєш? Зроби це.

Соломія зробила крок до Олекси. Раптом хлопець різко виставив руку вперед і пожбурив у Соломію яскраво-блакитну блискавку. Дівчина миттєво перетворилася на вогняного змія і злетіла до неба. Олекса оглядівся.

— Де ж Соломія? — промовив він сам до себе.

Соломія повільно рухалась в тумані. Мавок вже не було ні видно, ні чутно. Відчуття тривоги росло в ній, воно немов кліщами стискала її серце. Дівчина обернулася навколо, намагаючись хоч щось розгледіти, але все було марно. Раптом туман зник, і Соломія вийшла на берег чудового гірського озера, яке виблискувало у місячному сяйві. Дівчина повільно підійшла до води. Несподівано почувся дівочий голос, що співав тужливу пісню. Він неначе лився з озера. Раптом воно почало світитися, і на поверхні з’явилася постать дівчини, вдягненої у довгу вишиту сорочку. Вона сяяла, розбризкуючи навколо себе яскраві сріблясті промені. Постать рухалася по воді, повільно наближаючись до Соломії.

— Ти така гарна, — тихо промовила дівчина, і її голос розсипався мільйоном срібних дзвіночків. — Я теж була колись юна та вродлива.

— Що з тобою сталося?

— Я мала зробити вибір. І я його зробила. Он бачиш той великий камінь на березі?

Соломія оглянулася і розгледіла великий камінь, за формою схожий на фігуру людини.

— Це мій тато. Він скам’янів від туги за мною.

— Що з тобою сталося?

Дівчина помовчала, втупивши очі в темний силует, що височів