Рута Богдан - Коли настане день

— Ти мій єдиний друг. Завжди був, — тихо промовила вона.

Чоловік погладив Соломію по голові.

— Дитино моя, життя дало мені тебе, і я ціную цей дар понад усе.

Соломія міцніше притулилася до Гордія. Вони мовчали, дивлячись на гілки дерев, що вирізнялись на потемнілому небі.

— Помирати страшно? — нарешті порушила тишу Соломія.

— Ти не помреш.

— Цього разу ти не маєш права обирати. Доля послала її мені. Це мій шлях.

— Інколи нам тільки здається, що ми знаємо наше майбутнє.

Соломія та Гордій так і залишились сидіти на галявині, обійнявшись та занурившись кожен у свої думки. Нічна тиша поступово огортала ліс, небо стало зовсім темним, а на ньому яскраво блимали зірки, кличучи до свого таємничого і звабливого світу.

В лісі вже стемніло. Олекса поступово віддалявся від місця ночівлі. Дерева росли доволі щільно, а густі кущі не давали можливості вільно рухатися, тож йому доводилося продиратися крізь хащі. Він нагнувся за черговою гілкою та несподівано завмер. Хлопець відчув присутність поряд якоїсь істоти, приховану загрозу, що ось-ось мала з’явитися. Олекса кинув хмиз на землю, швидко випростався і раптом побачив перед собою високого чоловіка у темно-червоній сорочці і чорних штанях, того самого, що бачила уві сні Соломія. Олекса та той чоловік стояли один навпроти іншого та декілька секунд дивилися один одному у вічі. Очі чоловіка були темні та глибокі, а обличчя — дивного рожевого кольору. Це був упир. Раптом Олекса звично потягнувся вперед, і знайоме відчуття польоту наповнило його мозок. Він летів, і різноманітні уривки свідомості та дивні картини мчали перед його очима. Нарешті він зупинився, увійшовши у свідомість упиря. Олекса побачив галявину посеред лісу. Доволі густий туман огортав фігури, які виднілися там. Хлопець розгледів чоловіка з чорною бородою, що тримав у руках палицю, на якій були вирізьблені давні символи. Поряд із ним стояв чоловік у міховому жилеті сірого кольору. Він дивився на бороданя хижим поглядом, неначе дикий звір. На галявині навколо цих двох Олекса побачив чимало песиголовців, що стояли по колу, та Водяника, неподалік від упиря. Раптом Олекса виринув із чужої свідомості. Перед ним, як і раніше, стояв чоловік у темно-червоній сорочці. Несподівано він випростав руку, і у ту ж мить Олексу підкинуло і повалило на землю сильним потоком повітря. Він спробував устати, але упир продовжував тримати його притиснутим до землі. Хлопець зібрався з силами і виштовхнув уперед руку, з неї на упиря полетіла синя блискавка, якою того відкинуло далеко вбік. Олекса швидко піднявся, але й упир теж. Він прицілився і пожбурив у хлопця струменем пилу. Блискавка Олекси та пиловий вихор зійшлися у двобої. Олекса напружив усі свої сили і вже почав притискати упиря до землі, аж раптом почвара почала швидко крутитися навколо своєї осі, вириваючи траву та підіймаючи разом із собою землю. Він миттєво перетворився на пиловий вихор та зник, наче й не було. Олекса відсапався, зібрав кинутий ним хмиз та рушив до Гордія і Соломії. Вони чекали на нього. Хлопець поклав хмиз на землю, простяг над ним руку, і багаття запалилося. Він сів навпроти Гордія та Соломії, узяв товсту гілку та поправив хмиз.

— Я бачив другого.

Соломія та Гордій подивилися на Олексу, Соломія з цікавістю, а Гордій дуже уважно.

— Упиря? — запитав мольфар.

— Так.

— Вони перевіряють нашу силу, — пояснив Гордій.

— То мольфар прийде перевірити тебе? — Соломія поглянула на Гордія.

— Ні. Він прийде по табличку.

— А чого це тобі така честь, без перевірки? — здивувалася дівчина.

— Бо ми давні знайомі.

Соломія подивилася на чоловіка.

— Овва, як цікаво! Старий знайомий, значить. Не знала, що в тебе такі зв’язки, — сказала дівчина, і в її голосі прозвучала легка образа.

— Це не найцікавіша історія з мого життя.

— То, може, якраз прийшов час розповісти? — запропонувала вона.

Гордій поглянув на Соломію, потім перевів погляд на вогонь. Він узяв гілку та підклав її у вогнище.

— Вже час відпочивати, — сказав він. — Я поставлю кордони, щоб ми могли спокійно дожити до ранку.

Гордій піднявся і рушив убік. Соломія уважно дивилася йому услід, потім підклала під голову наплічник, вкрилася ковдрою і повернулася обличчям до багаття. Вона мовчки лежала, спостерігаючи за тим, як вогняні язики поглинали сухі гілки, швидко повзучи по них та охоплюючи червоним живим кольором. Це ж треба, давній знайомий! І нічого ніколи не розповідав… А вона думала, що вони друзі. Вона ж завжди йому все розповідала, всі свої дівчачі секрети. Ну, а кому їй ще розповідати, в неї ж більше нікого немає… Він завжди був їй за батька, якого вона ніколи не знала. Вона хотіла знати про нього все, і їй здавалося, що знає. Але виявляється, що ні. Цікаво, що це за секрет, який не можна їй розповісти? А може, він не хоче при Олексі? А потім розповість. Треба якось здихатися цього нахабного характерника. Хоча ні, він, судячи з усього, може стати їм у нагоді. Мабуть, ще не один раз треба буде до чужої голови лізти. Головне, щоб не до її, а то він отримає на горіхи.

Олекса сидів біля вогнища навпроти Соломії, поправляючи вогонь гілкою та час від часу кидаючи погляд на дівчину. Гордій стояв до них спиною. Його погляд був задумливим та сумним. Перед його очима яскравими картинами пропливали спогади, несподівано виринаючи один за одним, немов акули з води. Ці картини назавжди закарбувалися у його пам’яті, не даючи йому забути все те, що вже довгий час шматувало його серце та змушувало лежати із розплющеними очима багато довгих ночей. Він чув крики розпачу і безнадії, тужливі пісні смерті. Вони заповнювали його до країв, повзли по ньому, неначе мурахи по мурашнику, не залишаючи надії на порятунок. Та чи існує той порятунок? Мабуть, то марні спроби звільнитися від минулого. Минуле і майбутнє злилися в одне ціле — його теперішнє …