Богдан Сильвестрович Лепкий - Батурин

Бігав, прикази давав, сердився, коли їх не сповнено сейчас або не так, як він хотів.

Козаки за весь час свого побуту в Борзні стояли напоготові. їм не вільно було відходити від своїх коней, возів, пушок і заборонено було відпалюватися від кватир. Заграла сурма, роздався похідний клич, і мов з-під землі виростали відділи козацькі, останки великої армії гетьмана Мазепи. Не питалися, куди йдуть і пощо. Ішли.

Більшість їх гадала, що наближаються шведи і що гетьман поспішає за своїм військом, щоб спинити ворога при переправі через Десну. Тільки чури, котрі перебували біля старшин і підслухали дещо з їх притаєних розмов, догадувалися правди, але не говорили нікому, боячись суворої кари.

Виправлено передню сторожу, за нею під вечір рушили гетьманські вози, за ними сердюки й компанійці, а там і гетьманова карета переїхала і покотилася болотистою дорогою на північний схід.

За гетьманом їхали старшини, що були при нім, молодші на конях, старші в каретах.

Ще якийсь віз, ще якийсь їздець, що припізнився, і Борзна навіки втратила свого гетьмана з очей.

Небо затягнулося хмарами — надовго.

ОСТАННЯ НІЧ

Темнілося, коли гетьманська карета доїздила до Батурина. Небо захмарилося, вітри від Сейму навівали туман. Гетьманська столиця зарисовувалася темними сильветами дахів і мурів, бовваніло фантастичне туловище замку.

Подробиці його чудової архітектури затиралися — знати було тільки загальні обриси занедбаного архітвору нашого будівельного мистецтва. Замок нагадував велетня, з піднятими раменами, з руками, спертими на меч, з головою, схиленою вділ, задуманого над своєю непевною долею. Думаючи, наслухував, що йому здалеку нашіптував Сейм і що на своїх крилах приносили північні вітри.

Нараз — відчинив очі, зиркнув, затряслась на чорному шоломі червона китиця пер, велетень, ніби крізь сон, став гукати, ні то радісно, ні то тривожно: «Бам, бам, бам!..» З веж замку запримічено гетьманську валку і вдарено в дзвони.

Гетьман казав здержати карету і послав на замок людей, щоб там не дзвонили, не стріляли з гармат і не били в тулумбаси. Не хоче тривожити мешканців.

Гінці поскакали, але все-таки біля в'їздової брами зібралася чимала товпа. Городська старшина з духовенством дожидала гетьмана.

На всіх обличчях помітна була радість, що він приїхав. В тих тривожних часах, повних усяких фантастичних і непровірених вісток, всякий почував себе безпечнішим під опікою гетьмана.

— Гетьман приїхав! — залунало кругом, і всякий вибігав з хати, щоб на власні очі переконатися, чи правда це.

Але всіх дивувало, що ясновельможний не вітався зі своїм городом, як звичайно, не розговорював з виднішими людьми, не кинув одного веселого, жартівливого слівця, що звичайно любив робити, а чим вельми підбивав собі всіх, лиш поспішно прийняв хліб-сіль, поцілував хрест, подякував короткими словами за привітання, сів у свою карету і покотився на Гончарівку.

Гетьманська карета не посувалася звільна, поважно, як звичайно, лиш, незважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж підскакувала, аж хиталася на два боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летіли за нею на баских конях прибічні сердюки. Ворони зривалися з голих гілляк і з непривітним краканням втікали від шляху.

Гетьман сумно вдивлявся у світла, що били з вікон його улюбленого двора. Смуток розлуки обхоплював його. Але зараз у його душі будився протест. «Не піддаватися жалеві. Витривати. Не пора на смуток».

При під'їзді на першому сході стояли Чуйкевич і Мотря. Він з ключами на підносі, вона з хлібом-сіллю.

Гетьманові пригадалася Мотря з трояндами біля веріт двора в Ковалівці.

Два образи зустрілись на хвилинку і ніби під землю сховалися. «Не пора на смуток».

Привітався, Мотрю перед себе в покої пустив.

— Ви, як бачу, вечерю наготовили, — сказав, переходячи попри столову, — спасибі вам. — На хвилину спинився. Щось думав. — Знаєте, — почав, усміхаючися, — дав би я не знати що, щоб міг нині гарно з вами повечеряти і посидіти за розмовою ген поза північ.

Зітхнув і, поспішаючи в дальші покої, додав:

— Годі, годі.

Глухо якось гомоніли по пустих кімнатах відгуки його легкої ходи. Курантові годинники дзвонили і, як ковалі, молотками виковували дев'яту годину. Лакеї відчиняли і зачиняли за ними двері. Гетьман деколи ставав, підносив голову й дивився на образи.

— Так, так, — говорив до себе. Доторкнувсь рукою магоневої комоди, викладаної шільдкретом перлівкою і сріблом.

— Гарна.

Статую на конику долонею погладив. Мотря мовчки дивилась на нього… Жаль. В кабінеті було відчинене вікно. Вітер підносив занавіску, вона вигиналася й видувалася, як на кораблі вітрило. Ніби гетьманський двір збирався кудись відпливати.

Гетьман спинився біля вікна і глянув у садок. Прощався з ним. З кожним кроком, з кожною думкою, що родилася тут.

— Так воно так, Мотре Василівна, — сказав, обертаючись нараз і беручи її за руку. — Навіть з хатою розставатися важко. — Мотря догадувалася решти.

— Поїдемо! — докінчив і хотів зачинити вікно. Але вітер повіяв з такою силою, що занавіса вихопилася з оксамитової петлі, котрою була прикріплена до стіни, і стала лопотіти й розвіватися, як хоругов.

Підскочив Чуйкевич, ухопив її, всунув назад у петлю і зачинив вікно.

— Буря зривається, — сказав гетьман, сідаючи в фотель, біля свого стола.

— Буря зривається, — як відгомін, повторила Мотря.

— На виднокрузі мигтить, — завважив Чуйкевич. Гетьман зірвався.

— Хай буде буря — поїдемо… Мотре Василівна, поїдете з нами?

Здивовано глянула на нього.

— Куди, ваша милосте? — спитала.

— На другий бік, з котрого немає вороття… — хвилину мовчав. — Що ж, поїдемо чи ні?

Не зрозуміла гаразд, але душею відчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося ділом, що дійсно надходить пора, коли треба кидати цей бік, сідати в човен і переїздити на другий, з котрого немає вороття.

— Не надумуйтеся довго, Мотре Василівна. Не маємо багато часу.