Ольга Деркачова - Крамниця щастя

б кокетувала, але в мене не виходить. Чесно-чесно, — жалібно відповіла Марина й глянула на себе в дзеркало.

— Бо треба вчитися. Подивися на Ірку. Вона навіть вагітна примудряється бігати з хлопцями на каву.

— Так просто живота ще не видно.

— Яка різниця!

— Мені здається, що деякі дівчата з цим народжуються, інші ж, як я, — ні.

— Дурниці! Цьому легко можна навчитися.

— Але ж тоді це буде нещиро й нечесно.

— Кому потрібна твоя щирість! Зрештою, що поганого, якщо ти посміхнешся якомусь хлопцеві й сподобаєшся йому?

— А сенс?

— Не розумію тебе. То ти страждаєш, що ніхто не звертає на тебе уваги, то обурюєшся звичайним кокетством.

— Може, мені зачіску змінити або колір волосся?

— Ну, помалюйся на білявку. Чоловіки люблять білявок.

Увечері всім блоком вони фарбували Маринчину голову. Коли вона глянула на себе в дзеркало, верескну-ла: на неї дивилося розпатлане блондинчасте створіння. Сам колір вийшов гарний, але Марина з ним була якась така чужа. Наталка підсумувала: «Вийшло тебе так, наче ти окремо, а волосся твоє — окремо». Дівчата сяк-так уклали його, але все одно було щось не те. Пробували накрутити на бігуді, вийшло ще гірше. Пробували підібрати відповідний макіяж — нічого не вдалося знову. Марина все одно виглядала якась недолуга з тим кольором.

— І куди я така? — розпачливо перепитувала Марина, ледве стримуючи сльози. — Що мені робити?

— Сама хотіла, — виправдовувалася Наталка. — Ми ж не винні, що так вийшло. Зрештою, колір вийшов гарний. Хто винен, що він тобі не личить?

— Може, перемалюватися назад? — із сумнівом у голосі промовила Марина, обережно торкаючись сво-го-не-свого волосся.

— Можеш тоді залишитися без волосся. Краще не ризикуй. Походи так із місяць, ну хоча б кілька тижнів, а потім перемалюємо в який-небудь інший колір, не такий кардинальний.

— Можна, наприклад, у рудий, — запропонувала одна з дівчат.

— Що ж робити? — із відчаєм питала Марина саму себе.

— Доведеться трохи так походити, — повторила Наталка.

Дівчата ввечері ще довго бігали дивитися на Марину. Більшість казала, що нічого так, нормально, мовляв, буває і гірше. Дехто навіть пробував запевняти, що гарно. Дехто казав, що при певному освітленні взагалі вийшло суперово.

На ранок, коли Марина підмалювалася й заплела косу, все виглядало не так трагічно. Викладачка з методики співчутливо поглянула на Марину, мовляв, розумію — весна, але ж для чого так знущатися над собою? Проте не сказала нічого. Дівчата з групи також тактовно мовчали.

Останньою парою була математика. Олексій знову занурився у свої формули, із яких дівчата час від часу витягали його своїми запитаннями. Коли пролунав дзвінок і Марина підійшла з журналом на підпис, він раптом спитав:

— Ти зараз що будеш робити?

— Йду в гуртожиток обідати.

— Пообідаємо разом?

— У гуртожитку?

— Ні, звичайно. У якій-небудь кав’ярні. А потім, якщо ти не проти, зайдемо в перукарню, добре?

— Для чого?

— Цей колір... Він трошки...

— Хто дав вам право вирішувати, із яким кольором мені ходити, а з яким ні?

— Ну, як хочеш.

Марина хвильку вагалася, а потім подумала: треба погоджуватись. Так вона кілька годин пробуде з Олексієм. І байдуже, що для цього треба ще раз перефарбувати волосся.

Марина ніколи не була в такому гарному салоні. Взагалі, у гуртожитку дівчата самі себе стригли, самі собі робили манікюри, зачіски на побачення, макіяж.

Марина пам’ятала, як пахла перукарня в дитинстві, коли її туди водила мама (мама вважала, що дівчинка повинна стригтися в перукарні, бо вона ж жінка — тільки маленька). Тоді там пахло водою й господарським милом, а ще чоловічим одеколоном. У Марини погано росло волосся, і мамі порадили дуже коротко підстригти доньку. Марина сиділа в перукарському кріслі й ревіла, що тепер її називатимуть хлопчиком, а мама обіцяла, що купить їй величезну ляльку і всі бачитимуть, що вона дівчинка.

— Що будемо робити? — спитала перукарка, критично оглянувши її волосся.

— Перефарбовувати, — писнула Марина.

— Як?

— Не знаю.

— Ви будете вибирати? — запитала перукарка в Олексія.

— Можу і я, — посміхнувся він.

— То в який колір будемо фарбувати вашу дівчину? — нетерпляче перепитала перукарка. Так, наче кудись поспішала.

Марина посміхнулася Олексієві в дзеркало. Їй сподобалося перукарчине «ваша дівчина».

— Маринко, може цей колір? — питав Олексій не то її, не то себе. — Чи цей? Який тобі подобається.

— Не знаю, — буркнула Марина.

— Хай буде ось цей, — зрештою, вибрав Маринин русявий.

І перукарка взялася чаклувати над Марининою головою.