Ольга Деркачова - Крамниця щастя

Потім вони сиділи з Олексієм і чекали, доки подіє фарба. Кілька разів він, наче випадково, торкався її руки. У Марини шалено калаталося серце, але вона вдавала, що не помічає Олексієвих дотиків, бо дуже боялася зруйнувати цю казку. Вони розглядали каталоги із зачісками, кумедні — Олексій дотепно коментував. Вони сміялися, не помічаючи, як на них позирають інші відвідувачі.

Коли змили фарбу й уклали волосся, із дзеркала на Марину поглянула колишня Марина, із русявим волоссям. Ще їй підрівняли його й підстригли чілку. Насамкінець перукарка порадила, як краще вкладати волосся.

Коли справу із зачіскою було завершено й вони вийшли надвір, Олексій спитав:

— Може, кави?

Марина кивнула.

Він взяв її за руку й повів у кав’ярню неподалік. Вони сіли в куточку. Олексій торкнувся Марининого волосся:

— Так набагато краще, правда?

— Краще. Дякую. Але бідне моє волосся. Так його мордувати. Правда, сама винна. Можна ж було просто змінити відтінок, ні, захотілося експериментів. Ду-же-предуже дякую!

— Пусте. Ти дуже гарна, — Олексій провів пальцями по її щоці.

Марина затримала своєю рукою його руку, обернулася й подивилася у вічі. Він нахилився й легенько поцілував дівчину в губи. Марині хотілося, аби поцілунок тривав вічність, натомість це був дуже легенький поцілунок — наче метелик пурхнув над квіткою. Олексій почервонів і вибачився. Марині хотілося притулитися до нього, але він ще подумає бозна-що про неї. Їй якось стало незатишно. І вона знову не знала, про що говорити з Олексієм. Тому вирішила мовчати.

Олексій вів Марину до гуртожитку.

— Пам’ятаєш, як перукарка назвала мене твоєю дівчиною? — несподівано запитала Марина.

— Пам’ятаю.

— А я твоя дівчина? — продовжувала Марина. Вона мусила знати, що про їхні стосунки думає Олексій.

— Розумієш, це складно, — запнувся він.

— Чому? Я ж нічого такого не спитала! — не могла зрозуміти Марина. — Я поставила нормальне запитання. Я маю знати, що ти про все це думаєш і чи подобаюсь я тобі. Іноді мені здається, що подобаюсь, а іноді здається, що ти просто так зі мною, аби не нудитися.

— Хіба тобі погано так? — пробував припинити складну для нього розмову Олексій. — Будь ласка, не поспішай. Усе вирішиться саме собою. От побачиш. Дивись, як нам гарно. Хіба тобі погано зі мною?

— Погано. Тобто не з тобою погано. Погано те, що я нічого не розумію. В університеті ти дивишся на мене, як на таргана! До тебе підійти страшно!

— Це як — дивитися, як на таргана?

— А ніяк!

— Ти ж моя студентка. Це все ускладнює. Ми не можемо так легко спілкуватися в університеті, як ти того хочеш.

— Настільки, що можна вдавати, що нічого немає? — не вгавала Марина. Вона відчувала, як на неї накочуються образа, лють, сльози, відчай.

— Маринко, будь ласка, не муч мене, — Олексій намагався якось виправити становище.

— Це ти мене мучиш! Чому я повинна потайки спостерігати, як ти йдеш коридором? Чому я повинна шукати випадкових зустрічей? Зрештою, псувати волосся через тебе?..

— Маринко, дивись — весна, ми йдемо разом. Чому ти не думаєш про те, як зараз добре, а щось хочеш з’ясовувати? Давай не будемо, — пробував заспокоїти Олексій знервовану дівчину.

— Я тобі не підходжу, так?

— Що??? — такого повороту Олексій не сподівався. Із цими дівчатами іноді так важко. Ніколи не знаєш, що там твориться в їхніх гарненьких голівках. Говориш їм одне, а вони все перекручують по-своєму.

— Я тобі не пара?

— Не говори дурниць, — Олексій намагався заспокоїти Марину.

— Це не дурниці, на жаль.

— Маринко, не псуй вечір. Дивись, як нам добре.

— А мені недобре, — схлипнула Марина, — бо я... я...

— Маринко!

Вона різко розвернулася й побігла геть. Вона розмазувала сльози й туш по щоках. І раптом зупинилася. Він не любить її. Не любить. Її охопила якась безнадія й заціпеніння. Марина дійшла до кімнати, акуратно повісила куртку, поставила в кутку чоботи. Наталка щось її питала, проте Марина не чула. Вона з головою залізла під ковдру. У неї котилися сльози.

— Марино, що сталося? — стурбовано спитала Наталка, залазячи до неї під ковдру й намагаючися витягнути звідти Марину.

— Нічого, — схлипнула та. — Давай поговоримо потім. Я дуже втомилася.

Марина щільніше загорнулася в ковдру, аби не чути сміху в коридорі, запаху різних вечерь. Нічого не чути й не бачити. Нічого не знати! Життя паскудне. Життя жахливе. Життя нестерпне!

Вона згадувала про Олексія з болем і присмаком образи. Чому він такий? Чому в них так трапилося? Чи не трапилося нічого? Може, їй тільки здавалося? Часто згадувала їхній поцілунок. Нема Олексія. Ніколи не було. Був хлопець, який пожалів її, дурнувату Марину. Жалість — це не любов.

Їй треба викинути його з голови й жити своїм життям. Якби ще й в університеті