Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

виглядати чарівно. Коли Марія і П’єр Кюрі з тонн руди видобули граминку радію, то сиділи, втомлені і щасливі, у своїй напівтемній лабораторії в Парижі і милувалися його світінням, не відаючи, що так чарівно світиться смерть... (Марія Кюрі, її старша дочка Ірен та зять Фредерик Жоліо-Кюрі померли від променевої хвороби, викликаної багаторічною роботою з радіоактивними речовинами. Історія науки не знає другого такого прикладу, щоб дві сімейні пари у двох поколіннях отримали дві Нобелівські премії — Марія і П’єр стали її лауреатами в 1903 році, Ірен та Фредерик — у 1935-у. П’єр Кюрі трагічно загинув в Парижі під колесами кінної фури 19 квітня 1906 року...)

Смерть є найбільшою спонукальною силою. Найвеличніші людські звершення робилися з думкою «Пам’ятай про смерть!» Про головну книгу свого життя Сомерсет Моем сказав: «В молодості роки тягнуться перед нами безкінечно довгим шнурочком, і важко усвідомити, що вони коли-небудь минуть. Навіть у середньому віці легко знайти привід, щоб не робити того, що треба було б зробити.

Але приходить час, коли вимагає до себе уваги смерть. Один за другим відходять ровесники. Ми знаємо, що всі люди смертні, але це залишається лише афоризмом і абстракцією, поки не усвідомимо, що й наш кінець не за горами. Було б прикро вмерти, не написавши цієї книги».

Леся Українка знала, що «з рук смерті люди дістають безсмертя». Пізніше і Богдан-Ігор Антонич відчув, що

Прийде смерть і сріблястим ключем відімкне мені вічності двері...

Вражаючі слова є у «Сповіді» блаженного Августина: «Господи! Я не знаю, звідкіля я сюди прийшов, у це смертне життя, чи, радше, в живу смерть?» Задовго до Августина мудрий Геракліт сказав: «Життя тільки по імені життя, насправді ж — смерть». А Плутарх так описує дивний для сучасного обивателя звичай фракійців: «Вони оплакували народженого, який іде назустріч стільком печалям; а якщо хтось в смерті знаходив кінець своїм стражданням, того друзі виносили з привітом і радістю».

Всі знаємо, що смертні; ніхто не знає, коли...

Наша під солом’яною стріхою глиняна хатина стояла (тепер її уже нема) на одному з дворічанських горбочків. Позаду хати росли густі базники (бузок), які майже нависали над головною вулицею села. У тих базниках я часто грався з сусідськими дітьми.

Якось ми так захопилися грою, що не помітили, як по вулиці до нашої хати наблизилася якась ніколи нами раніше не бачена процесія: кілька десятків людей мовчки йшли за возом, на якому нерухомо лежав у довгому ящику якийсь гарно вбраний чоловік. Декілька жінок порушили цю тишу сумним співом, віз поїхав далі за село, де був наш цвинтар.

Я стрімголов побіг до бабці питатися, що це було. Вони відповіли одним нечуваним мною раніше словом: похорон. А потім на всі мої запитання — чому той чоловік не рухався? куди його повезли? чому люди мовчали і були такі сумні? — бабуся терпляче і делікатно пояснювали мені, що всі люди вмирають, їх тіла везуть у трунах на цвинтар і закопують в землю...

«Який жах! — майнуло у моїй дитячій голівоньці. — Це ж і мене колись так повезуть і закопають в землю?! Не може бути!»

Пізніше біля нашого склепу (сільської крамниці) я почув, як один вуйко на прізвище Притис сказав другому вуйкові на прізвище Франків:

— Марку, ти помреш...

Марко знервувався, плюнув під ноги і вже було рушив додому, як раптом повернувся і перепитав Притиса:

— А то чого ти так сказав?!

— Та бо всі ми помремо, Марку...

Усі засміялися. Після тої розмови хворобливий Марко прожив ще років з двадцять. І помер. Притис живе й досі. Він вже кличе смерть як спасіння, а вона чомусь до нього не йде. Може, тому, що він так пожартував з тим Марком. А зі смертю жарти погані, не варто згадувати її всує.

...Уперше я побачив смерть дуже зблизька, коли на моїх руках помирав у дитячій реанімації — незадовго після ядерного вибуху в Чорнобилі — мій двохрічний Юрасик. Вранці я відніс його на руках у дитячий садок, а в обід мені зателефонували на роботу і повідомили, що мій синочок раптово знепритомнів і його відвезли в обласну дитячу лікарню.

Я кинув усе і поїхав туди. Ні луцькі, ні київські лікарі не розуміли, що сталося з дитиною. Робили все, що могли. Цілу ніч я молився і просив Бога, щоб він забрав з цього світу мене замість моєї дитини. Не помогло... До ранку мого синочка не стало.

Немолода вже лікарка-педіатр, коли зрозуміла, що невинна дитяча душа ось-ось покине тіло, несподівано запитала:

— Юрасику, чого ти хочеш?

— Гуляти, гуляти... — прошепотіли дитячі вуста.

— З ким? — зронила сльозу бувала жінка.

— З татком, з татком...

Це були останні слова мого маленького синочка.

Вже двадцять сім років він жде мене на тому світі, у Вирію-Раю, на Луках Сварожих. Жде, щоб ми з ним погуляли.

Я обов’язково прийду до тебе, Юрасику! Ми ще там з тобою, синку, дасть Бог, нагуляємося досхочу...

Ах, на землі одна, одна релігія — Страждань краса.

Lacrimoza... Сповнений сліз день цей...

«Реквієм» Моцарта звучить вічно. В українському Слові вічно звучатимуть етюд Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні» (про смерть трирічної дитини) і сонет Миколи Зерова на смерть його єдиного десятирічного сина: