Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Ну чого тобі? — запитав, — бо мала стояла перед ним нерухомо й зирила мало не впритул.

— А подивитися хочу, який вигляд має твоя хатка із середини, — відповіла Гайді.

— Ну пішли, глянеш, — старий першим попрямував у хижу. — Прихопи клунок з лахами, — буркнув він через плече, переступаючи поріг.

— А мені їх більше не треба, — заперечила Гайді.

Вуй так і завмер на порозі з піднятою ногою. З несподіванки він аж вийшов надвір, зачинивши за собою двері. Старий обернувся до малої і придивився до неї уважно: дівчинка, яка очікувала побачити в хижі силу-силенну цікавих речей, від збудження аж сяяла чорними оченятами.

— Ну не може воно бути несповна розуму, — прошепотів собі в бороду він. — Як то — тобі їх більше не треба? — запитав уже голосно.

— Я хочу бути такою прудконогою, як кізка, а вона нічого зайвого на собі не носить.

— Хочеш бути прудконогою, то будь нею, але лахи до хати занеси! — звелів дідусь. — Їм місце не надворі, а в шафі.

На цей раз Гайді послухалася. Старий розчахнув двері, й мала зайшла слідом за ним. Всередині була одна-єдина велика кімната. Тут стояли стіл і крісло коло нього, в одному кутку було дідусеве ліжко, а в другому — кабиця[4] з великим казаном, який висів на ланцюгах над нею. З другого боку в стіні були великі двері, які дідусь саме відчиняв. Двері виявилися дверцятами шафи. В ній висів його одяг, а на поличках були поскладані декілька сорочок, шкарпетки, хустинки. Другу половину шафи займали тарілки, горнятка та склянки, а на верхній полиці лежали круглобокий хліб, вуджене м’ясо та сир. У цій шафі дідусь зберігав увесь необхідний для прожиття скарб. Як тільки він відчинив дверцята, Гайді відразу швиденько зайшла всередину і запхала клуночок зі своїм одягом помежи одяг старого так глибоко, як тільки могла. У такий спосіб вона вирішила якнайкраще його сховати, щоб потім важче було знайти.

Після цього уважно оглянула кімнату й спитала:

— Дідуню, га, дідуню, а де я спатиму?

— А де хочеш, там і спи, — відповів той.

Саме така відповідь утішила Гайді. Вона відразу кинулася нишпорити по всіх закутках, заглядаючи всюди: шукала таке місце, де їй найкраще спалося б. Навпроти дідусевого ліжка стояла приставлена до стіни невеличка драбинка. По ній Гайді потрапила на горище, на якому знайшла величенький оберемок свіжого та духмяного сіна, а ще кругленьке слухове вікно в фаціяті[5], крізь яке виднілася добряча частина долини внизу.

— Я тут хочу спати, — гукнула Гайді, — а як тут гарно! Дідусю, ходи сюди й сам побачиш, як тут гарно!

— Та знаю я, — хмикнув у вуса дідусь.

— Я собі ліжечко роблю, — знову гукнула мала й залопотіла ноженятами по горищі туди-сюди. — але ти маєш мені до ліжечка покривальне принести. Так завше роблять: спочатку на ліжко стелять покривальце і на ньому сплять.

— Ая, так і є, — погодився дідусь.

За якусь хвилю він підійшов до шафи, пошурхотів там і витяг з поміж поскладаних сорочок довгий прямокутний шмат грубого сукна, який, очевидно, тепер мав бути за ряднину. З нею в руках старий піднявся драбинкою на горище. Тут Гайді погосподарювала на славу: тепер оберемок сіна перетворився на цілком пристойне ліжечко. З одного боку ліжечка замість подушки — викладене у маленьку купку сіно. Імпровізована подушечка влаштована так, що коли на ній лежати, то через кругляк віконечка можна розглядати далеку долину.

— Гарне в тебе ліжечко, — сказав дідусь. — Можна й рядно стелити, але зачекай хвильку, — він взяв із купи, що залишилася, ще трохи сіна і намостив на ложе.

Тепер воно стало набагато пишнішим і м’якшим.

— Давай мені покривальце, — Гайді вхопила ряднину, але навіть обома руками заледве змогла заволокти її на своє ліжечко.

Проте саме така товста та щільна ряднина найпридатніша, щоб накрити сіно. Інакше висохлі гостряки його стебелець проштрикували б щось тоненьке наскрізь і кололи б того, хто лежав. Застеляти ліжечко довелося удвох. Кінці ряднини Гайді швиденько позаправляла підспід і було її ложе — любо-дорого глянути. Дівчинка стала поруч і задумалася, дивлячись на нього.

— Дідусю, чогось бракує, щось ми забули, — сказала вона нарешті.

— А що? — спитав старий.

— Ковдру ми забули, ось що. Коли у ліжечко лягаєш, то пролазиш між простирадлом і ковдрою.

— Ось ти про що. Але що ж будемо робити, коли я не маю ковдри?

— Та нічого, зараз я собі сама її зроблю, — заспокоїла старого Гайді, — візьму ще сіна, та й буде мені ковдра, — і метнулася до купи сіна, але дідусь зупинив її.

— Зачекай хвильку, — сказав і зліз по драбинці до кімнати.

За деякий час повернувся, несучи в руках великий важкий лантух із грубого полотна. Кинув його додолу й спитав:

— Хіба він не ліпший за сіно?

Гайді кинулася розгортати лантух та вкладати поверх застеленого ліжка, проте ніяк не могла впоратися: тканина була загруба для її тоненьких пальчиків. Дідусь прийшов на допомогу. Коли мішок було розстелено — виглядало ліжечко як справжнє: зручним та надійним. Гайді постояла задумливо й нарешті висловила своє захоплення:

— Чудова ковдра і ліжечко таке гарнюнє! Я тільки одного хочу: