Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

поза дахів кам’яниць, десь з-поза містового гулу. Але весняна туга лине на крилах леготу і м’яко, пестливо западає йому в душу.

Джіґа провела весну в радісному сподіванні. Вона гралась і далі як досі; до того ж вона стала дуже чуйна та ловка й усюди де можливо чатувала на дичину. Яка б вона не була. Зате зробилась менше хижа до людей і ласкавіша та доступніша пестощами. Дуже любила, коли її гладити по спині і чесати її щораз повніші боки.

Усі, навіть дикі, коти люблять пестощі. Так от лев, тигр чи пантера люблять, коли їх шкрябати поза вухами або лоскотати під бороду. А вже киця пропадає за тим. Коли Джіґу пестили або чесали, муркала примирливо й ласкаво і вже не ловила ні руки, ні гребіня бо язиком тяжко було довести до ладу шерсть, і вона часто збивалася. Тож треба було чесати, що давало Джідзі притоку до ловів на гребінь і руки. Що її лапки були узброєні в пазурці — хто може її за те обвинувачувати?

У вікна вже гріло тепле сонце. Звинувшись у клубок Джіґа радо спала на вікні і її чорна шерсть вилискувалась у його проміннях, заламуючи їх часто так, що на кінці волосинок грали червоно-сині веселкові іскорки.

Чи у своїх снах вона бачила тигросмугого Ніка?

* * *

Веселі й безжурні котячі дні в місті. На селі кицька мусить дуже швидко добувати собі сама харчі. Ще коли в неї яко-тако добра господиня дає їй двічі-тричі денно молока в мисочку. Але бувають і такі, що кажуть: не дам, хай собі сама найде! Мало то мишей в полі чи в хаті? А то даси котові їсти, а він перестане мишей ловити, розлінивіє.

Тож буває, що бідна киця ходить худа-прехуда, тільки й з неї, що шкіра та кісточки. Цілий день чи ніч мусить полювати, щоб поживитись. Добре як попаде яка товста миша. Тоді поїсть, вилижеться і спить, забившись десь в стодолі чи на горищі, а вже найрадше на теплій печі. Але буває, що й на мишей рік скупий. А вже найгірше коли в киці діти. Перші три-чотири неділі вона мусить сидіти постійно при дітях. Подумайте: буває їх так часто п’ятеро нараз! Усіх треба нагодувати, помити, вичесати і то малим киціним язичком. Малеча дуже пажерлива: цілий день смоктала б. Коли ж киці не дадуть їсти, мусить вона бідненька голодати та ще й голодна годувати дітей своїм молоком. Часом на хвилинку покидає малечу, щоб зловити щонебудь та поживитись. І тоді біжить швидко назад. Залишається малеча сама, а ворогів багато. Чи не найгірший ворог: людина. Хай у киці появляться діти, господиня зараз же відбирає їх і топить. Нема що зробити з такою масою котів. Бідна, бідна киця! Як вона побивається, вернувшись до гнізда та заставши його пустим! Як шукає й кличе дітей!

А пси: хай тільки підгляне котрий що киці немає. Зараз же впіймає котеня зубами за шкірку, струсне декілька разів і вже по ньому. Інший з’їсть маленьке котеня, а другий тільки вб'є. Тому киця так не любить псів. А вже коли в неї діти, то псові треба здалеку обминати її гніздо. Кицька бо не чекає, чи він займатиме її, чи ні, тільки вистрибує зі свого гнізда, кидається на пса, хоч би який був великий та грізний, та плює і дере лазурями. Очі може видряпати. Тож боїться пес киці, але й киця старається приміститись зі своєю малечою десь високо на горищі, чи в якомусь недоступному куткові. У місті, звичайно, дають їй скриньку в кухні і піклуються кицею та її малечою.

Все ж коли хтось із домашніх бере котеня в руки, киця дивиться на нього великими очима, що так і кажуть: віддай мені дитину, віддай! В її очах страх і прохання.

* * *

З початком травня у Джіґи народились діти. Бідна киця намучилась і натерпілась дуже. Уже завчасу приготовили їй гніздо у великій скриньці, вистелили м’якими шматинами і поклали близько біля кухонної печі. Тут і родила вона своїх дітей. А було їх четверо. Два маціцькі тигрики, як батько, і два чорненькі з яснішими животиками як Джіґа. Сліпенькі, тендітні й безпомічні, вони ледве квилили першим не-мовлячим квилінням. Джіґа обходила їх дуже дбайливо наче досвідчена мати. Вона їх повилизувала чистенько, помила їм сліпі очка і згорнула усіх під свій теплий бік. Зверху прикрила їх передньою лапкою. Вони ж зараз же кинулись шукати грудей. Припавши до них стали смоктати з жадібним голодом нового життя.

Перші тижні свого материнства Джіґа ввесь час була при дітях. Вона мала щастя жити в приязних умовинах. Їжу їй приносили готову і доволі. Усі тішилися Джіґіним успіхом і діти всім дуже вподобались. До малої киці кожен ставився вже з пошаною як до матері. Та котенята ще були надто маленькі, щоб з них була радість. Їхні червоненькі ротики жадібно смоктали мамине молоко і лапки місили зручно й швидко її боки. Вони були дуже гарнесенькі, оці маціцькі лапочки з рожевими подушечками і маленькими пазуриками. Коли було взяти маленьке в руки, квилило жалібно, а Джіґа дивилася в очі з великим проханням, з німою, але такою голосною просьбою, що зараз же їй віддавали дитину. Вона швиденько вилизувала її і ховала під свій теплий бік. Вона не мусіла, щоправда, боятись людей, бо це були її приятелі, но їм все ж таки вповні довіряти не годен, головно коли тримають у руках таке добро, як дитина.

Котенята швидко росли. Одного дня правдива радість: один тигрик провидів. У нього очка ще буро-синяві, мутні й нерозумні. Але зникла болона сліпоти, що робила його ще не готовим. Тепер він зачне бути котиком! Наступних днів провиділи й другі діти. Тепер вони вже повзали по гнізді, за мамину грудь нераз боролись: одне налазило на одне й відштовхувало його. Це вже мабуть така вдача в них, хоч для всіх було доволі місця й молока.

Шерсть на котенятах швидко