Маркіян Камиш - Київ-86

далі активно себе споліскує, витрачаючи наші загашні запаси. Зрештою, вдягає наплічник і на дорожку п’є віскарь, якого набрав добіса і з такими кількостями він скоро отримає проблеми куди серйозніші за футболку в отруйному піску.

Дзвонить блакитний телефон і стурбований Толік розказує про останні новини за колючим дротом, говорить про стрілянину: ніби контрабандисти налетіли на браконьєрів, чи металісти зчепилися з міліцією і поливають одне одного рясними свинцевими зливами. Толік радить змінити маршрут, я тривожуся, прокладаю альтернативи і вираховую час до наступного села із затишною хатою на відшибі. З робочою піччю і верандою, оберненою на глухий ліс.

Час рушати, і я щодуху жену японців вперед. На підходах до Міста завжди накривають емоції. І навіть не сонячні спогади юності, а очікування зустрічі з вулицями і площами без світла. Там не горять ліхтарі у парках, і жовте світло не розтікається вечірніми проспектами. Там все згасло і нарешті стало видно зорі. А між електродротами літають кажани, вперто нагадуючи ноти.

На японців впали всі кари закинутого міста, вся моя карма гепнулася на їхні чорняві голови з останнього поверху будинку із зіркою по вулиці Хрещатик 25, ба нам до нього ще дві доби човгати.

Ми сунемо полями випаленої трави: запах згарища та присмак нестерпної спеки підганяють нас до мети. Ми не скоро змиємо з себе теплими водами той сморід. Мертва, чорна трава пристала до джинсів, вітер порепав губи і застигли перед очима хмари солодкої вати: над головою — жодної, над горизонтом — накидав хтось рясно.

Весь помучений колючим дротом, пошматований акаціями, подертий малинами і поскубаний прохолодами ночі, я тягну цих клоунів хащами, де не ставлять засідки, де не зустрінеш контрабандиста на роздовбаній Ниві, де не схопиш випадкову кулю.

Ми лазимо каналами і малими річками Київщини. Села прогулькують одне за одним і ми у кожному зупиняємось. Падаємо на гарячий асфальт, фільтруємо воду, мовчки лазимо будинками культури, магазинами товарів повсякденного вжитку і школами. Тільки нікони серед німоти сонцестопу рвучко клацають.

Ми біжимо, аби встигнути на ламке і довге проміння вечірньої жовтяви, і застати його на моїй улюбленій нафтобазі — свято фотографа. Сонце шкварить і гріє, обтікає та підсвічує гігантські цистерни. Одна повалилася: картинно просіла в болото, ніби розтоптана бляшанка пива — потягне на декорацію для американського постапокаліптичного бойовика. В калюжах поряд гасають пуголовки, мох накриває пухлинами рубероїд та іржаве залізяччя, а східці на цистерні хитаються і до страху-мороку лячно, аж кортить злізти і відразу звалити подалі.

От ми і валимо. З першими ознаками ночі збираємо манатки, заливаємо фільтроване болото у фляги, підтягуємо лямки рюкзаків і біжимо вперед, аби не вибитися з графіку. Біжимо повз малі міста і не фоткаємо їхні центральні площі. Обходимо полями і чагарями, ховаємось від ґвинтокрилів та назґулів у теплому болоті, перечікуємо і біжимо на Схід.

На Київ.

Я все думаю про Місто, — якби не Аварія. Місто, де Жовтневою площею тиняються німецькі туристи, а вуличні зазивали пхають їм до рук рожеві візитки, підморгуючи по-змовницьки.

Місто, де кияни ховаються від туристів у тіні Рейтарської і Чкалова, у наливайку „Поділ“, у гастроном „Морозівський“ і мордобийку „Реанімація“.  А сиві заступники відділів райвиконкомів збираються на шахи, грають на долари, колекціонують старі листівки, мідяки, червінці, тю, шо, бруківку, авоськи, крепатури і кульки. Сперечаються про колотнечу біля вагонів і аншлаг на вокзалі у травні вісімдесят шостого, коли бахнуло і киянин назавжди перетворився на лисого імпотента з «Київським» тортом у руках, але ми якось пережили це і лишилися помирати тут. І вижили. І десь на тлі — джаз про все це.

І коли я дивлюся на Радомишль, на Прилуки, на Коростишів або на Черкаси, дивлюся на всі ті прикордонні міста, то думаю — слава Богу, що Київ зараз саме такий, який є. Що тут порожньо, що зелене буєцвіття каштанів підпирає собою небо і ховає вулиці у вічну тінь. У тих лакунах прохолоди переводиш подих, а потім — тікаєш від комарів високо на дахи. Мені дахи завжди ввижалися печаткою міста, якою штампують глини вражень про нього. На ній не герб і не портрет мера. На ній запахи і ракурси площ. Дахи Києва після аварії особливі — вибирай будь-який і з висоти видно весь наш малий і тихий Хабаровськ-на-Дніпрі, і здоровенну Віку Леонідівну видно — кльопану мать гордовитої величі та височини. І коли вона падатиме від старості — я не проти зняти з нею порно або просто класний тайм-лапс.

Скільки уявляю Київ живим — не можу полюбити його сильніше ніж таким, яким він є нині: застиглим і чарівним, порожнім і таємничим. Осяяним пекторалями зорі та залитим холодним прожектором Місяця.

Японці безперестанку лаються на комарів та ґедзів — ті налітають роями і не лишають на нас живого місця, і чхати їм на антимоскітні креми. Ми шуруємо кабанячими стежками і полями навпростець, перестрибуємо струмки і зрошувальні канали, ми у лабіринті забутої іриґації тонемо в рясці, у теплій болотяній твані і не видно тому краю-кінця.

Як втичиш на карту, як розгортаєш саморобні ламінати і дивишся на сині вени каналів — вони переплітаються у візерунки браслетів палеоліту, їх вигини, перетини і паралельні лінії скидаються на відважних мисливців, на мамонтів у звірячих шкурах і водночас на здоровенну опору ЛЕП, яка розкинула діряві від вітру руки і втичить разом з тобою. Втичить на Сонце, поки ти втичиш у карту.

А глянеш поперед себе — аж забуваєш, що сонце голову смалить. Що випалює твою темно-русяву чуприну до білявого чуба, випалює блідотілі лиця у засмагу смагляв. Навіть про атаки об’єднаної авіації комашні забуваєш. Все думаєш: як би обминути оту чорну, водяну кіптяву. Все тонеш у торфовищах з подвійним дном, хапаєшся за комиші, виповзаєш назад і вже навіть не роздягаєшся — просто повзеш у наступну болотяну прірву, а комарі плутають тебе із чистосмердям боліт. І стороною облітають.

Нам лишилося всього нічого: проминути кілька сіл, вискочити на аеродром і запилятися нарешті в Київ. Японці дико хочуть повтичити на літаки, але не зараз. На літаки