Майн Рід - Вершник без голови

— Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці, — чемно, але владно зажадав він. — Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?

— Та ні, дядечку, — відповів колишній капітан уже не так затято, як перше. — Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.

— Як це розуміти?

— Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш, — та навіть і більші, — грабують, убивають…

— Який жах! — вигукнула Луїза із скоріше вдаваним, ніж справжнім, переляком.

— Індіанці? — спитав Пойндекстер.

— Атож, і індіанці. Часом вони, а часом і білі влаштовують такий собі маскарад, і не тільки мексиканці. На це треба лише трохи коричневої фарби, перуку з кінського хвоста, прикрашену пір'ям, та ще добрячого галасу. І якщо нас пограбує ватага отаких білих індіанців, у цьому не буде нічого дивного. Та й винуватити нам не буде кого, крім самих себе, — за те, що простодушно повірили першому-ліпшому зустрічному.

— О Боже, Кассію! Це ж таки серйозне звинувачення.

Невже ти хочеш сказати, що цей кур'єр, — якщо він справді кур'єр, — заманює нас у пастку?

— Ні, дядечку, я цього не кажу. Я кажу тільки, що таке трапляється. Отож, можливо, він і заманює нас.

— Можливо, але малоймовірно, — з притиском озвався з карети глузливий голос.

— Ні! — вигукнув юний Генрі, який хоч і їхав трохи попереду, але чув їхню розмову. — Твої підозри несправедливі, кузене Кассію. Як на мене, це не що інше, як обмова. І я можу це довести. Погляньте-но сюди!

Юнак уже спинив свого коня й показував на якийсь наче стовп обіч стежки, що його вже встиг пильно роздивитись. То був високий стрункий кактус — його зеленого соковитого стовбура не брав вогонь.

Та Генрі Пойндекстер показував своїм супутникам не на Саму рослину, а на невеликий чотирикутний клаптик цупкого паперу, настромлений на одну з колючок кактуса. Кожен, хто знайомий із звичаями цивілізованого світу, впізнав би в ньому візитну картку. І то справді була картка.

— Ось послухайте, що тут написано, — сказав юнак, під'їхавши ближче до кактуса, й прочитав уголос: — «Кипарис уже видно».

— Де? — спитав Пойндекстер.

— Тут намальовано руку, — відповів Генрі, — і вказівний палець, напевне, показує напрям.

Усі очі враз звернулися туди, куди показував палець, намальований на картці.

Якби світило сонце, вони з першого ж погляду побачили б кипарис. Але небо, яке ще так недавно сяяло блакиттю, тепер було свинцево-сіре, і хоч як вони напружували зір, проте не могли побачити на обрії нічого схожого на верхівку дерева.

— Нічого там немає, — заявив Колхаун, до якого повернулася звична самовпевненість, і знову вдався до звинувачень: — Це просто ще один із хитрих підступів, якими той негідник заманює нас у свої тенета.

— Ти помиляєшся, кузене Кассію, — озвався той самий голос, який так часто суперечив йому. — Подивися в мій бінокль. Якщо твої хвалені очі тебе не зраджують, ти побачиш у долині щось дуже схоже на дерево — високе дерево, що цілком може бути кипарисом, коли кипариси тут такі самі, як на мочарах Луїзіани.

Колхаун не захотів узяти в кузини її театральний бінокль. Він знав, що її слова підтвердяться, бо Луїза ніколи не говорила неправди.

Замість нього бінокля взяв Пойндекстер і, наладнавши його на свої короткозорі очі, виразно побачив червонястий кипарис, що стримів над краєм прерії.

— Таки правда, — мовив він, — його вже видно. Молодик виявився чесним, а ти був несправедливий до нього, Касе. Та я не дуже вірив, що він замишляє проти нас щось лихе… Гей, містере Сенсоме! Звеліть візникам поганяти!

Колхаун, не маючи охоти ні розмовляти далі, ні залишатися в товаристві своїх супутників, з люттю вдарив коня острогами й поскакав прерією.

— Дай-но мені глянути, Генрі, — попрохала Луїза брата, притишивши голос. — Я хочу побачити ту руку, що так добре нам прислужилася. Зніми картку, братику, вона там уже не потрібна — адже ми вгледіли дерево.

Зовсім не здогадуючись про справжню причину сестриного прохання, Генрі охоче виконав його. Він зняв картку з кактуса й кинув її Луїзі на коліна.

— Моріс Джеральд! — прошепотіла юна креолка, прочитавши ім'я на картці. — Моріс Джеральд! — схвильовано повторила вона й сховала картку на грудях. — Хто б ти не був, звідки б не прийшов і куди б не лежала тобі дорога, відтепер нас пов'язала одна доля! Я відчуваю це, знаю це так само напевне, як і те, що в мене над головою небо! О, яке похмуре, лиховісне небо! Чи не віщує воно мені таке саме лихе майбутнє?

Розділ IV

ЧОРНИЙ НОРД

Поринувши в свої думи, дівчина якусь хвилю сиділа мовчазна й зажурена, стиснувши скроні тендітними білими руками. Здавалось, уся душа її силкується чи то осмислити минуле, чи сягнути внутрішнім зором у майбутнє.

Та її задума — хоч би чим вона була викликана — тривала недовго. Луїзу повернули до дійсності занепокоєні вигуки, що долинули крізь віконце карети.

Вона впізнала братів голос, в якому вчувалася тривога:

— Поглянь, батьку! Невже ти їх не бачиш?

— Де, Генрі? Де?

— Онде, позад фургонів. Ну, тепер бачиш?

— Так, бачу, але не можу збагнути, що це таке. Вони скидаються на… на… — Пойндекстер не знаходив порівняння. — Ні, навіть не можу сказати, на що.

— На водяні смерчі? — спробував підказати відставний капітал; помітивши незвичайне видиво, він зволив знову приєднатися до супутників. — Але ж такого не може бути — ми надто далеко від моря. Я ніколи не чув, щоб хтось бачив їх у прерії.

— Хоч би що це було, але вони не стоять на місці, — сказав Генрі. — Дивіться! Вони то зближуються, то віддаляються. Якби не це, вони схожі були б на величезні колони з чорного мармуру.

— Або на велетнів, або на упирів! — жартівливо докинув Колхаун. — Вони мов чудиська з іншого світу, яким заманулось прогулятися цією зловісною прерією.

Колишній офіцер тільки зусиллям волі примушував себе жартувати. Насправді йому, як і іншим, було не до сміху.

Та й не дивно. Над північним краєм прерії раптом виникло щось із десяток чорних стовпів. Жоден з подорожніх ніколи ще не бачив нічого подібного. Ті стовпи не мали певної форми й раз у раз змінювали свої обриси, розмір і місце: то якусь хвилю стояли нерухомо, то ковзали над згарищем, наче велетні на ковзанах, та ще