Майн Рід - Вершник без голови

вони тільки мої, і так буде доти, доки я зустріну людину, перед якою схочу відповідати за них. Але то будеш не ти!

Отак висловившись, дівчина зміряла двоюрідного брата поглядом, у якому палали гнів і погорда, й знов відкинулася на подушки сидіння. Завіски на віконці карети зійшлися — капітан мав зрозуміти, що розмові край.

Вражений, мов ударом батога, цією гострою відповіддю, він з полегкістю почув голосні вигуки візників. Фургони рушили й подалися вигорілою прерією, такою ж чорною, як і капітанові думки.

Розділ III

ДОРОГОВКАЗ СЕРЕД ПУСТКИ

Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.

Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони, — бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.

— Який дбайливий юнак! — зауважив Пойндекстер. — Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.

— Напевне зустрінемось, — озвався його син.— І сподіваюся, що скоро.

Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.

Радіючи з того, що їхня нелегка подорож незабаром закінчиться і він ще до заходу сонця дістанеться до свого новопридбаного маєтку, плантатор був у пречудовому гуморі. Забувши про свою аристократичну пиху, він виявляв незвичайну поблажливість до всіх навколо: жваво розмовляв з наглядачем, спинився пожартувати з дядьком Сціпіоном, який насилу шкандибав на збитих ногах, підбадьорив тітоньку Кло, що тримала на руках немовля.

«Прекрасно! — може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого. — Яка все ж таки чудова річ — оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації — то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними?» Такі заклики — що від них лишається тільки гірко заплакати — лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!

Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя — чи нещастя, — всемогутнім, майже як Бог.

Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар — як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра, — адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм, — це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь, — але жоден з його «гурту» не мав на шкірі слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі…

Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.

Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло — щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.

Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.

Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.

— Так наче це вже вечірні сутінки, — зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник, — а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.

— Ото була б чорна постіль! — жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою. — Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.

— І мені теж, — озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид. — Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною,[10] і…

— Го-го! — вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндекстер. — Панночка побачила б мене серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!

— Не радив би вам усім надто тішитися, — втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під'їхав до них, — бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.

— Що ти хочеш цим сказати, Касе? — запитав плантатор.

— А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п'ять миль — та, мабуть, і всі шість, — а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.

— Але навіщо б йому нас обдурювати?

— А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.

— То наведи нам хоч одну з них! — зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети. — Ми готові тебе вислухати.

— Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт, — насмішкувато відповів Колхаун. — А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.

— Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!

Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби