Іван Семенович Левицький - Поміж ворогами
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- О, багато більший! І вікна трохи більші, ніж у вас, - сказала писарша, зирнувши бистро на вікна.
- Чи й мебіль вже купили? Вже обставились зовсім?- спитала в писарші Ватя, котра, впоравшись в столовій коло самовара, увійшла в гостинну й сіла на канапі.
- Вже привезли й поставили. Мебіль така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Навдивовижу гарна!
- Така, як оце наша, чи яка інша? - спитала благочинна, здержуючи легкий осміх на устах.
Писарша зорила швидкими очима кругом гостинної, бистро кинула очима по віденських стільцях і промовила:
- Краща, ніж ваша; стільчики такі, як у вас, тільки червоні, а канапа й крісла більші й кращі, ніж ваші.
- Чи вікна та двері високі в новому домі? - спитала в писарші Ватя.
- Господи, які високі та здорові й вікна й двері! А вікна якісь чудні, на п'ять шибок: чотири внизу, а вгорі тільки одна, довга через усе вікно, ще й одчиняється знизу вгору, неначе лядка. Та в кімнатах ясно, світло! А на стелі в залі ще й кружало вироблене по самісінькій середині. Господи, як гарно все пороблено! зовсім по-панській, - чванилась писарша.
- Чи вже чай настоявсь? - спитала благочинна в Ваті.
- Вже, мамо! Ходім пити чай, бо я голодна, - обізвалась Ватя.
- Прошу в столову до чаю! - обернулась благочинна до писарші, вставши з канапи і важкою ходою простуючи до дверей столової.
Усі встали й пішли слідком за благочинною рядочком, як пливуть качки на ставу. В просторній столовій на довговастому столі, вастеленому чистою білою скатеркою, вже парував самовар. Артемій посадив писаря поруч з собою; благочинна сіла з писаршею по другий бік стола. Ватя налила стакани чаю й перший стакан обнесла кругом стола й подала писарші. Писарша зирнула Ваті в очі й неначе прочитала в їх, в ласкавому, солоденькому і ввічливому погляді, причину ласкавих запросин на чай, ласкавого панькання коло неї й запобігання ласки. В писарші аж очі заграли од того несподіваного здогаду. Вона переглянулась з писарем, підвела трохи брови вгору, але писар і не думав догадуваться, за що то його жінка говорить до його очима, натякає устами й бровами. Було знать, що писаршу брала нетерплячка щось сказать чоловікові: вона аж зайорзала, засовалась по стільці. Старий віденський стілець легенько зарипів під писаршею.
Подавши усім чай. Ватя взяла одну тарілку з скибками пухкої свіжої паляниці, другу тарілку з гарячими пиріжками, знов обійшла кругом стола й поставила тарілки перед писаршею. Потім вона вернулась, взяла в одну руку маслянку з маслом, в другу молошник з молоком і знов поставила перед писаршею.
- Прошу вас, Феодосіє Семенівно! будьте ласкаві! пиріжки намазуйте маслом, поки гарячі, бо незабаром вже й прохолонуть, - припрошувала Ватя писаршу.
«Знаю, знаю, чого ти так коло мене тупцюєш! Знаю, знаю! Як крутиться, як панькається! - подумала писарша, - А колись передніше то мене й не просили до себе. Знаю, до чого то воно стосується».
Писарша трохи не крикнула до свого чоловіка через стіл: «Знаю, знаю, до чого воно йдеться!» - і ледве через силу вдержала язика за зубами.
О. Артемій розмовляв з писарем все за волосні справи та за нового сільського старшину, Леська, котрого недавно обрала громада.
- От тепер Лесько трохи поправиться на кращому хлібі, а то він був вже занидів, захляв, зовсім опустився з своїм хазяйством. Леськи з давніх-давен були перші багатирі на селі, а цей чогось захляв, скапцанів, - сказав о. Артемій і, нахилившись до самого вуха писаря, додав тихо, - мабуть, тим, що дурний, а дурні усі хлянуть, бо… поневолі мусять хляти.
Писар осміхнувсь.
- Ой дурний, їй-богу, дурний! - гукнув о. Артемій вже на всю хату. - Тільки ж він хитрий-хитрий! Теперечки він поправиться.
- Може, й поправиться трохи, як не розіп'ється… - знехотя обізвався писар, - управитель вже прийняв його воли й корови на випас на панській луці дурно, без плати.
- Прийняв? А моїх волів то й не приймає! - сказав о. Артемій. - Ото добре буть волосним! Краще й вигодніше, ніж попом.
- Бо ви, о. Артемій, мабуть, не просили за це управителя. Він гоноровитий: не попросиш, то сам ніколи не догадається дати.
- Правда, що не просив. Це правда! А волосний, певно, й не просив, а йому дали право на випас, - сказав о. Артемій.
- Е, бачите, волосний - інша річ. Волосний потрібний для управителя й для дідича… Вони мають усякові справи в волості то за людей, за робітників, то за спаш… Хоч-не-хоч, а треба кланяться, треба загоджувать та піддобрюваться, - сказав писар і при тому гордовито підвів голову вгору й одкинув свої міцні плечі на спинку стільця.
Уся його постать, усей його вид наче промовляв: і ми чогось варті! І мені мусить годити й управитель, і пан, і… ти, отче Артеміє.
Але по очах о. Артемія зовсім не було знать, щоб у його був потяг до того. щоб в чомусь догоджать волосному та писареві. О. Артемій був надто самостійний чоловік, хоч і запобігав ласки в княгині, як значної особи, та в сусіднього багатого пана дідича. Поки йому пани годили та робили яку вигоду, поти й він їх хвалив і запобігав у їх ласки; але як тільки вони не давали йому ніякої вигоди, він мстився, лаяв їх і обговорював, скільки було сили, бо був на вдачу осудливий.
Тим Часом Ватя, обділивши усіх чаєм, врешті налила й собі стакан чаю й сіла по другий бік писарші. Вона почала ласкаво розмовлять з нею.
- Чи часто буваєте в свого панотця в Скрипчинцях? - спитала вона в писарші.
- Буваю таки частенько, бо, бачите, в панотця все-таки стрінешся з путящими людьми, побалакаєш, з кимсь побачишся, щось цікаве почуєш. А тут… Ет! - сказала писарша, ще й рукою махнула на самовар з кокетливою зневагою, неначе молодиця.
- Чому ж так? - спитала благочинна.
- Та, бачите, тут нема з ким і поговорить до ладу… Бачишся тільки з сусідами-молодицями та з дячихою, а з ними яка розмова? Ет!
Писарша запишалась, знов кокетливо махнула пальцями на другий бік, ще й губи закопилила.
«Сама тільки недавнечко скинула очіпок, а вже й розмахалася руками й на молодиць, і навіть на дячиху», - подумала благочинна.
- То ви б частіше до нас заходили та й побалакали б з нами й розважили себе трохи, - сказала благочинна.
- Спасибі вам, матушко, але… мені якось ніяково.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж ворогами», після закриття браузера.