Орхан Памук - Біла фортеця

Коли мене ще раз запитали, я відрізав, що міняти віру не збираюся. Мене нахилили вниз і поклали голову на колоду. Я заплющив очі, та за якусь мить розплющив, один з моїх катів узяв до рук сокиру, враз інший його зупинив, кажучи, що, можливо, я все ж передумаю. Мене знову поставили на ноги і сказали, що я маю час подумати.

Поки я метикував, вони копали землю. Я вирішив, що вони копають яму для мене. Від думки, що мене хочуть закопати живцем, стало моторошно. Я думав про те, що рішення треба прийняти до того, як вони закінчать з ямою. Кати закінчили копати і підійшли до мене. Я гадав, що безглуздо померти саме тут, у мене навіть почав зароджуватися намір про зміну релігії, та часу вже не було. Я сказав, що якби мені повернутися до камери, я мав би час упродовж ночі прийняти рішення про зміну віри, але так відразу — це неможливо. Вони негайно схопили мене й поставили перед колодою на коліна. Перед тим як покласти голову, помітив, що серед дерев блискавично промайнула чиясь постать, я заклякнув. Це був я з відрослою бородою, я, котрий тихо, ніби не торкаючись землі, крокував поміж дерев. Я хотів промовити до свого зображення, та голос застряг у горлі: голову притиснули до колоди. Я скорився, але думав, що побачене видіння не може бути маревом; спина і потилиця мерзли, мені не хотілося ні про що думати, я страшенно задубів, однак думки не давали мені спокою. Через деякий час кати мене підняли й вигукнули: «Паша розгнівається!» Вони розв'язали мені руки і вилаяли: назвали ворогом Аллаха та Мухаммеда. Відвели нагору до паші.

Я підступив до паші й поцілував поли його вбрання. Він мовив, що моя незворушність вразила його, адже я не відмовився від віри навіть ціною життя. Не минуло й хвилини, як паша взявся торочити своє, переконував, що іслам — це прекрасна релігія й даремно я опираюся. Чим більше він говорив, тим сильніше поймав його гнів, нарешті, він сказав, що хотів мене нещадно покарати. Потім почав говорити, що комусь щось пообіцяв. Я зрозумів, кому паша пообіцяв, — це був Ходжа, це він врятував мене від смерті. Паша не вгавав, продовжував кричати, що вчинок Ходжі неможливо пояснити, згадав, що подарував мене, є навіть офіційний папір, де все зазначено. Відтепер я раб Ходжі, і моя свобода в його руках. Сказавши це, паша вийшов із кімнати.

Ходжа, як виявилося, також був у палаці й чекав на мене внизу. Тільки зараз я зрозумів, що тоді в саду я бачив саме його. До будинку Ходжі ми йшли пішки. Він сказав, що з самого початку знав: я не відречуся від своєї віри. Коли ми дісталися будинку, Ходжа приготував для мене окрему кімнату і запитав, чи я хочу їсти. Мені зовсім не хотілося їсти, бо й досі проймав пережитий страх, хоча голод і давався взнаки. З усього, що він поставив переді мною, я зміг з'їсти кілька ошимків хліба з йогуртом. Поки я жував, Ходжа вдоволено спостерігав за мною. Він дивився на мене як господар, який годує щойно придбаного на базарі доброго коня й задоволено малює в уяві, як буде його використовувати в господарстві. Я довго не міг забути виразу його обличчя й часто згадував цей погляд, поки він був заклопотаний годинником, який збирався піднести паші, та детальним описом теорії космографії.

Ходжа вимагав, щоб я навчив його всього, що вмію та знаю. Саме з цієї причини він просив пашу дарувати мені життя й передати йому. Обіцяв, що звільнить мене, коли сам навчиться всього, що я знаю: поки я зрозумів, що він має на увазі під цим «усім», минув не один місяць. Це «все» включало астрономію, медицину, інженерію — науки, які я вивчав у свій час, до згаданого долучалися відомості про річки, озера, хмари та моря, причини виникнення землетрусів, грому. Наступного дня він приніс мої записи з камери. Опівночі сказав, що найбільше його цікавлять планети й зірки. До кімнати увірвалося місячне сяйво, і Ходжа почав наполягати, щоб ми почали дослідження наявності чи, можливо, відсутності тієї зірки між Місяцем і Землею. Поки я, щойно переживши страх смерті, мимоволі зациклився на нашій схожості, яка до божевілля дратувала мене, Ходжа продовжував свій речитатив, уникаючи слова «навчиш», він казав: «аби нам разом дослідити, разом винайти, разом розробити».

Відтак ми почали працювати разом, як два учні-брати, які вчаться наполегливо, старанно і на совість, навіть якщо знають, що батьків немає вдома. Спочатку я себе почував за старшого брата з добрими намірами, який хоче допомогти наздогнати себе трохи ледачому меншому. Ходжа ж поводився, як кмітливий хлопчак, що постійно хоче довести: його брат мало чим випереджає його в знаннях. Він був переконаний, що відмінність у наших знаннях полягала лише в кількості прочитаних мною книжок, які він з камери переніс до будинку й розклав навколо себе. Надзвичайна старанність і неабиякий розум допомогли Ходжі, сприяли швидкому опануванню італійською, за півроку він прочитав чималу кількість моїх книжок, конспектів, а коли він і з цим упорався, то переказав мені по пам'яті все, що я йому розповідав. По тому Ходжа почав гадати, що в мене не лишилося переваг над ним. Він поводився так, ніби володів більш глибокими та оригінальними знаннями, ніж ті, що містилися у книжках, які він, у свою чергу, вважав дурними. Тому через шість місяців нашої співпраці ми вже не були парою, яка разом навчається та досягає успіхів. Коли він пояснював свої думки, я нагадував про деякі деталі, що пройшли повз його увагу, або допомагав розібратися чи пригадати те, що він уже знав.

Ці його думки та ідеї, більшість з яких я відразу забував, виникали в його голові вночі, коли ми закінчували вечеряти незрозуміло чим, а в навколишніх будинках гасло світло, та все поринало в тишу. Вранці він викладав у школі при мечеті, розташованій за два райони, і двічі на тиждень заходив до муваккітхане[11] мечеті далекого району, куди нога моя не ступала. Решту часу ми проводили в роздумах про ідеї, які він збирався втілювати сьогодні вночі, або ж над їх обґрунтуванням. Тими днями я з надією вірив, що незабаром зможу повернутися додому. Намагався не критикувати його думок, які, якщо чесно зізнатися, слухав неуважно, бо був переконаний, що це тільки віддалить момент повернення