Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

Песик на плакаті блимнув очима й позіхнув. Оце історія! Та він же справжній! І не на плакаті, а біля нього.

— Ти чий це? — нарешті роздивилася Соня. — Ану, йди-но сюди!

Собача підбігло, весело вимахуючи чорним хвостиком, і почало тицятись мокрим носом у руки дівчинки.

— Замерз, мабуть, і їсти хочеш, правда? — погладила цуцика Соня. — Де ж твій господар, га? Песик, звісно ж, нічого не відповів, а просто подивився прямо в очі дівчинці, схиливши набік голівку.

— Що ж мені з тобою робити? Ну гаразд, ходімо, я тебе нагодую.

Соня встала й поманила собачку за собою. Він, ні хвильки не вагаючись, подріботів слідом. Спочатку Соня раз по раз оглядалася, чи не передумав песик і не відстав, але той біг так охоче, що далі дівчинка просто йшла своєю дорогою й лише зрідка зиркала через плече. Собача, не відстаючи, бігло за нею.

Соня давно мріяла про песика, але батьки… Вони вважали, що собака відволікатиме її від навчання. Словом, про чотирилапого друга ніхто й слухати не хотів, і згодом дівчинка й сама все рідше згадувала про свою заповітну мрію. «Але ж зараз батьків немає, — міркувала Соня, згадавши про призабуте бажання, — а з однією бабусею вже якось домовлюся. Поживе, принаймні, пару місяців, доки батьки з Африки повернуться, а там видно буде. Вони ж, певно, так скучать за мною, що, може, й дозволять його залишити».

— А це ще хто такий? — здивувалася Сонина бабуся, відчинивши онуці двері.

— Це… песик, — відповіла дівчинка. — Він голодний.

— Я хотіла б знати, чий він, цей песик.

— Ну… я подумала, що він… міг би бути моїм, — несміливо відповіла Соня. — Поглянь, який він милий. І в нього точно немає бліх, я перевірила.

— Соню, — повчально сказала бабуся, — ти ж чудово знаєш, що твої батьки були б не в захваті від цієї ідеї.

— Ну, ба, ну нехай він побуде у нас, хоча б доки вони не приїдуть.

— Сподіваюся, ти знаєш, що пес — це не забавка, про нього слід гарно дбати, вигулювати його, годувати… — продовжувала бабуся. — До того ж, як ми можемо взяти до себе собаку, не знаючи, ані звідки він, ані як його звуть? Прощайся з ним, дорогенька, нехай іде додому, — бабуся розвернулася, щоб іти на кухню.

— Його звуть Том, — раптом осяяло Соню.

— Що ти сказала? — бабуся повернулась і підняла над бровами окуляри.

— Я кажу, що його звуть Том. Або Круз. Як тобі більше до вподоби?

— Я зватиму його Томом, — кинула бабуся й пішла на кухню.

— Ура! — не тямила себе від щастя Соня. — Чув, Томе, відтепер ти мій пес! Принаймні, на кілька місяців.

Том, здавалося, теж був задоволений. Свою радість він виказав тим, що тут-таки погнався коридором на кухню за бабусею. Ще б пак: звідти так смачно пахло!

На превеликий подив, песик відмовився від котлети й молока. Лише коли бабуся дала йому свіженької, щойно спеченої кров'янки, він гарно попоїв. Потім Соня пішла в свою кімнату і зробила йому зручне м'яке кубельце з маминої старої шуби просто в себе біля ліжка. Том одразу збагнув, що до чого, згорнувся калачиком на підстилці й незабаром смішно засопів.

— Ого! — тішилася Соня. — Я й погратися з ним не встигла, а він уже хропе. Ні тобі дякую за обід, ні тобі спасибі за шубу. Ну, добре, на перший раз пробачу, ти, певно, стомився, Спи собі.

Сашко П’явочка

На уроках Соня сиділа за однією партою зСашком на прізвище П'явочка. Що це був за хлопчисько! Ще той розбишака! Не минало й дня, та що там дня — уроку, щоб він чогось не втнув. То намастить однокласникам ручки гірким перцем — і ті цілий урок заливаються слізьми та шморгають носами, то наллє на перерві комусь із дітей клею на стілець — і постраждалий бідолаха не може підвестися з місця, коли його викликають до дошки, за що, звісна річ, отримує одиницю та гнівний запис у щоденнику. То на перерві мотузкою позв'язує докупи всі портфелі однокласників — і півуроку діти розплутують тугі вузли, а то й узагалі напхає в замок класних дверей сірників чи заліпить його гумкою — і тоді вчитель розпускає дітей по домівках, бо ж утрапити до класу немає жодної змоги… Яких лише капостей не вигадував П'явочка. Здавалося, що в його голові була ціла фабрика з виготовлення найрізноманітніших шкідливих ідей. І та фабрика працювала без вихідних і обідньої перерви.

Раніше Соня завжди допомагала Сашкові втілювати його вигадки в життя. Однак після знайомства з Чу дівчинка змінилася. Як же це вона буде робити капості, коли Чу мусить робити лише гарні справи? Бо ж за капості «дякую» не кажуть. Отож тепер вона не погоджувалася потурати Сашковим вибрикам і навіть намагалася відмовляти його від поганих вчинків.

— Не буду я цього робити, — відповідала Соня на чергову пропозицію П'явочки щось таке учворити, — і тобі не раджу. Це дуже негарно.

— Ти диви яка! — пхекав Сашко. — Теж мені праведниця знайшлася. Ми ж тут усі чокнемося від нудьги. Хіба це життя — сиди, пиши, читай, учи?.. Ех ти, зрадниця…

— Ніяка я не зрадниця, — казала Соня. — Просто я тепер буду чемна й слухняна.

— Баба з воза — кобилі легше, — ображено відвертався від однокласниці П'явочка. — Подумаєш, обійдемося й без сопливих дівчисьок.

Тут Соня теж ображалася й відверталася від Сашка.

Ось і сьогодні П'явочка увійшов до класу з вогниками в очах і загадковими ямочками в кутиках губ. Соня знала, що означають ті вогники та ямочки. А означали вони, що Сашкова фабрика капостей виплодила нову витівку, яку йому кортить негайно втілити в життя.

— Дивися, що в мене є, — змовницьки прошепотів П'явочка, сівши поруч Соні. Він обережно розстібнув блискавку свого рюкзака й привідкрив його.

На споді учнівської сумки, поряд з пеналом і щоденником, скрутився колючим клубочком їжак. — Справжній? — захоплено спитала Соня.

— Щоб ти й не сумнівалася, — гордо відповів Сашко. — Сам упіймав. У «живому куточку».

— А навіщо? — поцікавилася дівчинка.

— Тс-с-с…— приклав пальця до вуст Сашко. — Є ідея. Ото сміху буде!

— Не