Юрій Павлович Винничук - Мальва Ланда

class="p1">Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку в плетеному кріслі грівся тлустий, кудлатий котяра.

Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об'явилася худенька згорблена бабуся.

— Чи ви будете пані Мокрицька?

— Так.

— Я від пана Магули.

— Ну? — зовсім непривітно відказала бабуся.

— Хотів би перемовитися з вами…

— А що я маю до говорення?

— Ви, може, ні… але я маю…

Вже не чекав запрошення, ступив на подвір'я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.

— Зачекайте, не так хутко… Звідки я знаю, що ви за гість?

— Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою…

— От старе порохно!

— А я дуже нею цікавлюся… Хочу щось написати…

— Про кого? Про Мальву?

— Вона була дуже гарна поетеса.

— Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й вусом не поведе!

— Як буду писати про неї, то напишу і про вас. Обличчя старої ледь-ледь потепліло.

— А що ви про мене знаєте?

— Я читав ваші статті в «Жіночій долі»… Ну, і казки в «Дзвінку».

Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі, взявши кота на коліна.

— Ви справді читали?

— Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати…

— Але вас більше цікавить Мальва?

— Бо вона зникла безслідно.

— Не так вже і безслідно.

— Ви знаєте, де вона тепер?

— Ні…

— То звідки вам відомо, що вона жива?

— Хіба я вам казала, що вона жива?

Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.

— Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.

— То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива…

— Ви з нею зустрічалися?

— Як вам сказати… То було зовсім випадково… Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати…

— Та вже коли почали…

— Я зустріла її на смітнику… За винниківським базаром… Вона там порпалася в смітті… Вибирала якісь недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка…

Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь…

— Ви були впевнені, що то вона?

— Я побачила її… Підійшла до неї і сказала: Мальва… Вона так здригнулася… Мальва Ланда — це тільки псевдо. Її звали зовсім інакше…

— Як?

— Уже не пам'ятаю.

Та видно було, що обманює. Пам'ятала, але з якихось причин не хотіла сказати.

— А що було далі?

— Далі… Вона якось так зиркнула на мене, і я зрозуміла, що вона дуже перелякана… Я впевнена, що не помилилася. То була Мальва.

— Ви розмовляли?

— Де там… втікла від мене… Схопила свій лантух і так чкурнула, ніби мала щонайбільше сороківку.

— Чому вона так зробила, як ви гадаєте?

— Думаю, тому, що сама мене не впізнала. А боялася… Боялася, що хтось у ній розпізнає Мальву Ланду.

— Чого саме вона боялася?

— Її в сорок четвертому хтіли арештувати… Якраз знаходилася в друці її друга книжечка… А тут до Львова прийшли совіти…

— Друга книжечка? — аж затремтів Бумблякевич.

— Так… Що тут дивного? Писала вона мало, але писала… Одним словом, у другій книжечці знайшлося трохи політичних віршів… Весь наклад було арештовано і знищено. НКВД шукало авторку. Але не змогло знайти… З німцями чимало наших виїхало на Захід. Просто щоби врятувати життя. Ми думали, що й Мальва емігрувала…

— Хто — ми?

— Ми — це ті літератори, котрі лишилися… Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні…

— Але тепер час змінився… Я поговорю… в мене є знайомі по редакціях…

— Ну-ну, поговоріть… По війні мене не раз допитували про Мальву… Але я не видала їм справжнього прізвища… Інші його просто не знали, то й видати не могли.

— А звідки знали ви?

— Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.

— Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?

— А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар'ювала потихеньку… Все життя ховатися…

— В мене таке враження, що ви її недолюблюєте…

— Ну, ми не були з нею аж такими колежанками… З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга — два кумири, яким поклонялися усі гімназисти… Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм…

— Вашим?

Бумблякевич витер спітніле чоло. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову…

— Так, моїм… Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім'я, і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала його. Одного разу розкриваю «Вістник» і бачу — Мальва Ланда… Що б ви на мому місці після того зробили?

— Не знаю… Вона справді вчинила не по-товариськи.

— Скажіть ліпше по-свинському… О-о, то була фест[14] кобітка. Знала, чого хоче, і знала, як має то здобути… Чи мушу я після того признаватися до неї в любові?.. — вона пожувала вустами, мовби смакуючи проказане, і додала: — Але я дістала сатисфакцію…

І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, наче б перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.

— Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви смієтесь?

Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:

— Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.

— Як то? Вона ж була знищена!

— Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.

— А звідки про це дізналася Мальва?

— Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.

— І ви повернули їй?

— По-перше, не мала я що вертати, бо не брала в неї. А по-друге, якби дала їй тоту книжечку, то не дістала б сатисфакції. Чи не так? — І знову вона засміялася, тішачись своєю дотепністю. — Я так і сказала: ти вкрала в