Таня Малярчук - Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи

я страждаю від авітамінозу подивіться на мої обгризені нігті й посічене волосся здається що мій пупок розв’язується і що замість легень у мене медові стільники або навіть цілий вулик із бджолами і головне не рухатися щоб бджоли не подумали що я їхній ворог і не вшпилили мене гуртом - і треба це все написати на аркуші: якесь оповідання абощо про людину-вулик про бджіл-людожерів про бажання темряви адже тут навіть якщо щільно заплющити очі видно все одно хоча в камері має бути темно так заведено споконвіку тюремним статутом

кохана я скиглю не просто так із однієї лише забаганки просто вчора прийшла до думки що безкрайня зона в якій я перебуваю схожа за всіма ознаками на відкритий космос де панують не простір і час а всебічність і входження що ніби не є негативом а навпаки моїм щасливим як не дивно здобутком бо за час заслання я не постарію ані на зморшку і не втрачу жодного дня з часу моєї присутності на землі - а це було б чудово якби не було так жахливо: бо що коли я повернуся а тебе вже не буде бо минуло якихось дев’яносто вісім років і не буде тебе вже давно - півстоліття - зміниться вдруге з того часу державний лад аптеки переобладнають під фруктові крамнички всі будуть жити щасливо й радісно так як ти і мріяла - не буде як очікувалося живих роботів віртуального сексу і клонованого потомства - ніякої фантастики і гіперелектроніки тільки от тебе не буде вже близько півстоліття а я весь цей час житиму так ніби ти є

і звертатимусь до тебе і примушуватиму себе ввечері перед сном згадувати твоє лице і коли десь ненароком побачу жовте листя а його тут розшукати рідко коли вдається адже це зона хвойної дідько забирай не жовтіючої ніколи кумуляції то радітиму що вдалось підмітити кінець якогось року може й останнього може й завтра Каган-Шабшай прийде сказати що все і що тепер вона знає чому лише в російській мові сибір жіночого роду - бо він як жінка рано чи пізно втрачає всіх собою облюблених - і заплаче хоча я не вірю що Каган-Шабшай уміє плакати

а тебе вже не буде

Каган-Шабшай любить коли їй порпаються у волоссі і вона благально кладе голову мені на коліна очі стають вузькими й наповненими покорою за вікном як завжди - сутінки що ніколи не перейдуть у ніч

дозрівають перші полуниці і я приймаю цей жест культивованої природи без шлункового бунту адже місяць тому я вже пережила одне полуничне дозрівання там звідки я

Каган-Шабшай каже що кожна людина щомісяця повинна з’їдати відро полуниць тому все гаразд

я бачила недалеко в полі дику вишню на ній навіть були рудиментарні зелені але вже мертві плоди листки знаєш такі настовбурчені ніби злі заввишки по пояс - я походила навколо а потім наїлася жимолості

спочатку було ніяково гладити Каган-Шабшай по волоссі все здавалося що моя рука шуборстається як тарган за шпалерами але наглядачка так мило розповідає про якусь жіночку

яка вже приїхала сюди алкоголічкою лице підпухле ледве ходить ніхто б на таке стерво навіть не глянув якби не була гарна хоча як на мене то ніякої краси там не бачу - звичайна жіночка з товстуватими ногами але рухалася вона якось дуже плавно ніби хвора риба і говорила ніби завжди щось комусь винна а чоловіки таке люблять от і взяв її до себе мій брат Ф. Е. Ромер чоловік ставний і відомий у своїх колах вилікував її гіпнозом і одружився але виявилося що на її рухи і голос алкоголь не впливав бо поводитися стала так само тільки твердість відчувалась і тверезість думки і жили вони непогано народилася дитинка Ромер ходив щасливий як качур у дощ але незабаром вона збожеволіла знову почала пити ходила селом розхристана у лейбику і вічно співала своєї дурної: «дєвчьоначка ока ока дєвчьоначка чєрнаока дєвчьоначка мілая папляши» або «атрадясь нікуда нє хаділа атрадясь нікуда нє пайду атрадясь нікаво нє любіла атрадясь бєзнадьожна люблю» і як пава витанцьовувала… а деколи на неї нападала меланхолія і вона бурмотіла собі під ніс: «тайга прєвольная широкая і вольная єсть лі на свєтє такая шир как ти в душе маєй Сібірь»…за дитиною зовсім не дивилася тому Ромер її відвіз до села недалеко а сам знову одружився… в селі їй добре було здається що там жили її земляки я навіть одну знаю Стефанія Ніколаєвна називається її вислали в 51-му разом з родиною… в селі комарів і оводів тьма а вона ходила майже не одягнена ноги й руки голі то її так пообкусувало до крові що рана на рані сиділа і ночувала вона десь у полі місцеві люди боялися щоб її часом до смерті комахи не загризли а як тільки сніг сходив - вона щоранку гола в Єнісеї купалася чоловіки за плотами сиділи й підглядали думаю що не було без того аби і злягалася з кимось: нічого дивного коли з головою не все в порядку та й чи мало є таких підляків які з чужої слабкості користають а раз було таке що викликала до себе додому міліцію а сама роздяглася догола (вона взагалі любила це діло) бігає по надвірку з мікрофоном не знаю навіть де його взяла і викрикає що мовляв подивіться яка в мене жизнь

Каган-Шабшай ще довго розказує але на тому місці де жіночка має вмерти я вимикаю лампу й роблю вигляд що пора спати

Ф. Е. Ромер - іконописець

ставний і відомий у своїх колах правовір його тіло маленьке але надзвичайно рухливе здається що кожна кінцівка досягла найвищої автономії і приєднана до тулуба силоміць і найбільше не пощастило голові якій пасувало б тіло вдвічі більше - борода наполовину сива

у Ромера семеро дітей і всі від різних дружин і що б хто собі не думав Ромер жодного разу не жив у гріху а завжди в шлюбі освяченому Богом остання його дружина була талановита може й талановитіша за нього писала вірші - Ромер видав на свої кошти невеличку збірочку дивовижно малювала а що вміла пекти пиріжки з яйцем і цибулею то найкращі кухарі позаздрили б он бачиш Маньку - моя наймолодшенька дивлюся на неї і знову