Володимир Григорович Рутковський - Джури-характерники

ротом: замість звичної Швайчиної постаті перед ним стояв татарин у кудлатому малахаї й смугастому халаті. У руках він тримав лук.

БУСОЛ ПРИГОЩАЄ ГОСТЯ

«Ну от і все, — промайнула в Саньковій голові панічна думка. — Треба ж так по-дурному вляпатися!»

Скільки разів він утовкмачував собі, що треба бути обережним, що тут зовсім не ті плавні, які були у них під Воронівкою! Там усе своє — і люди, і птахи, і звірі. А ці — чужі, безлюдні й ворожі. Тут за кожним кущем на нього може чатувати татарин. Як ось цей. Ось зараз накладе він стрілу на тятиву, націлить її на нього і звелить підпливти, інакше… А там — полон, неволя… От тільки чому його серце не віщувало про таку близьку небезпеку? Та ні, може, й віщувало, і Грицько не даремне клекотав, та тільки Санько не дуже до того прислухався. А міг би хоча б лука з собою прихопити. Чи Куцого…

Ці думки блискавкою промайнули в Саньковій голові. А руки тим часом робили своє. Несподівано для самого Санька вони гребонули веслом з такою силою, що те ледве не зламалося. А далі не встиг Санько й наказати собі, що треба впасти на дно човна ще до того, як татарин вихопить стрілу з сагайдака, як уже обличчя його тицьнулося в калюжку води, що зібралася на дні.

А ще за мить човен зашурхотів у рятівних очеретах і Санько перевів подих. Так, на цей раз йому пощастило. Але більше таким роззявою він не буде. Перед тим, як на щось зважитись, він не раз і не двічі прислухається до себе. Але спершу порахується з цим татарином…

Санько обережно, аби ніщо не шелеснуло, описав між прибережними очеретами широке півколо. Потім вузьким протічком, що його сам проклав кілька днів тому, підплив попід берегом до самісінького краю очеретяних заростів і опинився за спиною в татарина. Той, як і раніше, сидів на коні і дивився на те місце, де щойно щез Санько.

— Саньку! — раптом подав голос татарин. — Ти що, мене не впізнаєш, га?

Санько знову завмер — у голосі татарина щось було від такого рідного Грицикового голосу.

Нараз татарин повернув голову і Санькове серце радісно тьохнуло — так, це був він, його найкращий друг Грицик! І найвредніший. Ич, як посміхається! Тішиться, мабуть, з його, Санькового, переляку і ганебної втечі! Ну, почекай, за мною не пропаде… Вже не криючись, Санько дужим помахом весла вигнав човна на чистоводдя і кашлянув. Грицик різко розвернувся у Саньків бік. Обличчя його здивовано витяглося — видно, не чекав він Санька з цього боку.

— Ого! — вихопилося в нього. — Та ти, Саньку, вже підкрадаєшся чистісінько, як Швайка!

— А ти ж як думав, — гордо відповів Санько. Він виліз із човна, підійшов до товариша і подав йому руку:

— Здоров був.

Так уже заведено у воронівських хлопчаків — при зустрічі тиснути один одному руку до тої миті, поки хтось попросить пощади чи бодай поморщиться. Проте цього разу сили виявилися майже рівні.

— Ну, ти, Саньку, й даєш, — сказав Грицик, хукаючи на пальці. — Такими руками треба волам роги виламувати, а не сидіти в цих очеретах.

— В тебе руки теж нічогенькі, — визнав Санько. — Ну, здоров ще раз.

За звичкою воронівські хлопці тепер повинні були схопитися навхрест і затіяти боротьбу. Проте, оскільки в друзів уже з’явився пушок на губах, вони вдовольнилися тим, що з усієї сили ляснули один одного по плечу.

Потім Санько відступив на крок, оглянув товариша з голови до ніг і поцікавився:

— А чого це ти в наших краях розгулюєш у татарській одежі? Хочеш козацьку стрілу у груди піймати?

— Ми з Швайкою щойно приїхали від діда Кібчика і я ще не встиг перевдягтися, — відказав Грицик. — А ти чого тут ховаєшся? Ми з Пилипом по дорозі зазирнули до хлопців на Кам’яний острів, то там сказали, ніби ти з ними вже й знатися не хочеш.

— Брешуть твої хлопці, — сказав Санько і зітхнув. — Мене сюди дід Кібчик майже силою запроторив.

— Силою? — здивувався Гри цик. — Це з якого щастя?

— Та… Каже, що годі мені в козаках волам хвости крутити, треба братися за ворожбитство.

— Еге ж, тобі не позаздриш, — співчутливо кивнув Грицик. — То тепер ти що — і справді житимеш, як дід Кудьма? Вгадуватимеш долі, вовчиків учитимеш…

— …комарів годуватиму, — продовжив Санько і знову зітхнув. — А куди дінешся? Хоча, знаєш, іноді так хочеться скочити на коня! Летіти, щоб аж вітер у вухах! І щоб шабля в руках. Як ось у тебе… — І він показав очима на Грицикову шаблю, що звисала у нього при боці.

Проте, на Санькове здивування, Грицик теж зітхнув.

— Та який там вітер, — сумно сказав він. — З рання до вечора тільки те й робиш, що з татарами розмови ведеш. Вивідуєш, що там у них і як.

— Не наговорюй на себе, — сказав Санько. — Це дуже потрібно.

— Еге ж, — відказав Грицик, — потрібно. Як і твоє сидіння в нетрях.

Тепер уже зітхнули обидва. Помовчали.

— Ет, — сказав Грицик. — Хоч знову тікай світ за очі. Як п’ять років тому з Воронівки. Пам’ятаєш, як ми тоді вовкулаків шукали?

— О-о, таке не забудеш, — відказав Санько і мимоволі всміхнувся. Всміхнувся і Грицик.

— Нічого, Саньку! — вигукнув він і вдарив кулаком по коліну. — Ми ще себе покажемо! Ми ще ого-го скільки зробимо! А ти як гадаєш?

— А таки зробимо, — підтвердив Санько. — Я ж бачу, що ти не просто мене провідати приїхав, чи не так?

— Твоя правда, — згодився Грицик. — О, слухай, будь другом, скажи, що зі мною буде найближчими днями?

— Нічого особливого, — відказав Санько. Помовчав і додав: — Хіба що… має статися щось кумедне.

— Це ж як?

— Не можу сказати, — ухильно відказав Санько. — Але буде дуже смішно.

— Мені вже зараз смішно, — сказав Грицик і в його очах промайнуло легке розчарування. — Хоч я думав, що ти про мене розкажеш щось таке… — він невизначено покрутив пальцями.

Санько тільки стенув плечима. Він і сам не