Брати Капранови - Розмір має значення

Нам говорило, і Лях повів далі.

- Тоді треба відібрати для аналізу зразки, які подавалися при реєстрації препарату в Україні. Якщо вони збереглися.

Академік задумливо кивнув.

- А між іншим, хороша думка. Так ми довідаємося, чи цю хитру добавку додають в Україні, а чи привозять уже в комплекті. До речі, всі потужності моїх лабораторій - до ваших послуг.

- Дякую, - взяв слово господар кабінету. - І одразу ж прошу взяти шефство над хлопцями в цьому питанні. Знаєш, як воно: тітонько, дайте водички, бо так їсти хочеться, що аж ніде переночувати, - він посміхнувся.

Пан Майборода кивнув, приймаючи жарт, і абсолютно серйозно сказав:

- Залюбки. Ласкаво прошу, звертайтеся напрямки до мене, - і дав номери свого персонального зв’язку.

Отаким чином завдяки, як то кажуть, кумівству, ми отримали в помічники зірку біохімії всесвітнього рівня.

Я влетів до своєї кімнати просто на крилах. Хіба міг агент звичайного районного відділку УГС мріяти про такі висоти. Перші керівники служби, легендарні вчені!… Ростете, агенте Мамаю!

На моєму робочому місці лежав Сагайдачний. Чому на моєму? А тому що агент першого класу відділу спеціальних розслідувань був зайнятий дуже важливою справою - стріляв вишневими кісточками у портрет якогось інопланетного страховиська, що був пришпилений до стіни. При цьому Сагайдачний матюкався так, що почервонів би навіть його старозавітний тезко-гетьман. А мій стіл був обраний за вогневий рубіж просто через те, що стояв у найкращій позиції для такої справи.

- Хто це?

- Га? - мій сусіда стрепенувся, неначе виринаючи з глибоких роздумів.

- Цей, на портреті, хто він?

- Слухай, - колега раптом схопив мене за руку, - у тебе нема вільного тижня?

Я сумно розвів руками.

- Ну хоча б днів зо п’ять. Злітати - ліквідувати цього дармоїда. Мене там всі як облупленого знають, а самі, бачиш, ніяк не впораються, весь час двійників мочать. Злітай, будь людиною. А я тобі відпочинок на морі під виглядом спецоперації. Двох агенток на супровід, молодих спеціалісток.

- Ти ж знаєш, я б із радістю. Але…

- Все ще рятуєш невинність наших дівчат?

Я приречено махнув рукою.

- Там усе значно гірше - диверсія.

- Ого! - обличчя мого сусіди осяяла радість свіжої думки. - А давай бартер. Ти ліквідуєш мого, а я, коли треба буде, приб’ю твого диверсанта. Можу навіть двох. Згода?

Ніколи не розмовляйте зі спецагентами в розбурханому душевному стані.

- Ти сиди. Мені тільки зв’язатися по секретній, і побіжу, - це я так сказав через вроджену ґречність, бо Сагайдачний явно не мав наміру звільняти моє робоче місце.

- Альо, Лях? Я до Центру сертифікації, вибивати зразки. А потім хочу відвезти на аналіз прямо до академіка.

- Сподобалося спілкування у вищих колах?

Я не знайшов відповіді, а тільки засопів.

- Добре, їдь. Тільки не забудь усе оформити, щоб потім підшити до справи як офіційну експертизу.

- Слухаюсь, пане начальнику!

У таких випадках розумієш, навіщо потрібне керівництво.

Шлях до центру сертифікації, розшукування та виймання зразків забрав близько трьох годин. Я завбачливо озброївся посвідченням Укрполу, але навіть із ним довелося кожні двері відкривати лобом - працювати, так би мовити, лобістом. Кляті бюрократи!

В результаті я мусив фактично бігом бігти до Інституту академіка Майбороди, і все одно трапив на самісінький кінець робочого дня.

З центрального входу сучасної наукової будівлі назустріч мені щільною стіною сунув натовп службовців. Довелося вдати із себе щось на кшталт криголаму, щоб сунути проти течії, потім лижника-слаломіста, щоб обходити турнікети, потім в’юна, щоб втертися у щілину поміж дверей ліфта. Куди я так квапився? Адже передові науковці ніколи не йдуть з роботи вчасно. Але відкривши двері приймальної, я зрозумів справжню причину свого збудження. Бо з-за столу назустріч мені підвелася і привітно посміхнулася ВОНА.

Треба зауважити, що в Академії УГС і під час регулярної перекваліфікації агенти проходять спеціальний курс володіння собою у ВСІХ, саме так - ВСІХ життєвих ситуаціях. Ми вміємо, неначе в тирі, поцілити в терориста, який прикривається дитиною, за секунду до вибуху без вагань перекусити зубами провід у годинникової бомби, не зморгнувши бровою полагодити крана в жіночій лазні. Єдине, чому не вчать в Академії, це стримати серцебиття в той момент, коли ти вперше побачив ЇЇ. І знаєте, чому? Тому що це неможливо.

- Ви до пана Омеляна?

Боже, що там ангельські співи в порівнянні з цією фразою!

Якщо я візьмуся описувати дівчину, котра йшла мені назустріч, то тільки зіпсую всю справу. Бо вона може вам не сподобатися. Бо ви можете знайти безліч невправностей навіть у найкращому описі. Бо будь-яке зайве слово здатне зруйнувати той ідеальний образ, який бачив я і який повинен скластися у ваших серцях. Скажу тільки, що у неї була довга русява коса і груди четвертого розміру.

- Заходьте.

Я слухняно зайшов.

- Сідайте.

Дівчина підійшла до столу і тицьнула кнопку на комутаторі.

- Пане Омеляне! Тут якийсь хлопець прийшов. І нічого не каже. Може, до вас?

За мить двері кабінету відкрилися навстіж, і на порозі став сам пан академік у куцому білому халаті та з посмішкою на обличчі.

- А, привіт, привіт. Які гості! Знаєш, Галусю, чому він нічого не каже? Бо він секретний агент. І береже секрети. Он як!

Здається, я почервонів, тому що дівчина засміялася.

- Ласкаво прошу.

Я підвівся і на прямих від хвилювання ногах рушив до кабінету.

Академік був лагідний.

- Може, вам водички запропонувати?

- Добрий день, - відповів я ні сіло ні впало. А потім додав. - Дякую, - бо трошки прийшов до тями.

- Чим можу служити?

Я поліз до сумки.

- Як і домовлялися. Привіз препарат на аналіз.

- Так скоро? Молодці. Швидко працюєте.

- Це наш хліб, - скромно зауважив я.

Пан Омелян покрутив у своїх могутніх руках добуті мною зразки.

- А чому через вашу лабораторію? Не довіряєте?

Я розвів руками:

- Інструкція.

- Це правильно. Правил треба дотримуватися. Ну, тоді давайте зробимо так.

Він підійшов до столу і тицьнув кнопку переговорного пристрою.

- Галушко, зайди будь ласка.

Треба відмітити, що друга поява перед мої очі дівчини з приймальні не призвела до таких фатальних наслідків, як перша. Я навіть додумався підвестися, щойно вона переступила поріг. Академік схвально гмикнув.

- Знайомся, це… - я швидко сунув йому попід очі укрполівське посвідчення, - агент Мамай, з Укрполу. Ми їм допомагаємо вести розслідування. А це - моя онучка, Галя, я називаю її Галушка, а вона дозволяє.

Дівчина стояла, скромно опустивши очі долу.

- Сьогодні моя секретарка відпросилася на батьківські збори до дитини, то Галушка її