Ян Рудський - 95-16

пропахлий дезинфекційними засобами, вів до дверей з табличкою «Kanzlei»[17]. Натиснувши важку мідну ручку, Шель відчув хвилювання, серце почало калатати. Він глибоко вдихнув повітря і ввійшов до кімнати.

Джонсон сидів за великим письмовим столом, на якому були розкидані папки й папери. Шель пізнав його відразу, хоч колишній навігатор досить змінився. У нього був свіжий колір обличчя, але чоло пооране зморшками, і рідке волосся вже не закривало лисину. Ліворуч од нього дівчина в чорному кітелі швидко стукотіла на машинці. Джонсон уважно читав якийсь документ. Лише за хвилину, відчувши на собі погляд сторонньої людини, спитав машинально:

— Ja? Was ist los?[18]

Шель мовчав. Непевно всміхаючись, він сором'язливо чекав, що той пізнає його. Джонсон, здивований мовчанкою, пильно глянув на відвідувача і нарешті повільно підвівся з стільця.

— Невже очі не зраджують мене? — сказав він вагаючись. — Але ж… але ж… — щира усмішка осяяла йому обличчя.

За мить вони кинулись один одному в обійми. Друкарка обернулася і здивовано спостерігала цю сцену.

— Шель! — вигукнув Джонсон, відступаючи на один крок. — Звідки ти взявся тут, чоловіче?

— Приїхав уранці поїздом.

— Оце-то так. Я скоріше б сподівався на сіамського короля… Чому ти не писав? А втім, це неважно! Покажись-но, який ти, старий! — Він потягнув Шеля ближче до вікна. — Ого, змужнів…

— Гаразд, гаразд! — засміявся Шель. — Ми обоє постаріли на п'ятнадцять років, ти також «змужнів» Пауль.

— Так, час іде. Говори, що ти робиш, де живеш — в Англії, в Штатах чи, боронь боже, за тією залізною завісою?

— Саме за нею, Пауль, але зовсім не «боронь боже». Вже чотирнадцять років я живу у Вроцлаві і дуже задоволений своєю долею. А ти?

— Що я роблю і де застряв — ти сам бачиш. Чи задоволений? Про це важко сказати в кількох словах, по-різному буває… Але ж іди сюди, сідай… Ні! Знаєш що, я пропоную залишити цю смердючу канцелярію і десь поговорити спокійно. Чи ти, може, стомився?

— Ні, сидіти мені зовсім не хочеться. Ходімо!

Джонсон звернувся до секретарки:

— Я вийду в місто, Ельзо. Підготуй акти справи «Стейнер проти Клейнбаха». Якщо хтось мене питатиме, скажи, що повернуся десь близько полудня.

Секретарка кивнула головою, побіжно глянула на Шеля і одвернулася до машинки.

Шель і Джонсон вийшли в теплий ранок. Шель, зрадівши такому зичливому прийомові, на мить забув про трагедію Леона і пов'язані з нею здогади. Погода була чудова, небо веселило чистою блакиттю.

— Ти снідав? — спитав Джонсон.

— Снідав.

— Тоді ходімо до парку. Спокійно поговоримо, там ніхто не вирячуватиме на нас очі.

Шель здивувався, чому Джонсон не запрошує його до себе додому. І, немов угадуючи його думки, американець сказав:

— Я живу в невеличкій віллі за містом, але моя дружина не належить до тих, хто розпочинає день рано, а я б не хотів, щоб од безладдя в квартирі у тебе склалося погане враження про наш дім.

— Ти одружився?

— Авжеж.

— Вітаю.

— Дякую. Звичайно, я запрошую тебе після полудня і на вечір. Ти залишишся у нас скільки хочеш. А тепер розказуй докладно про все, що робив останні п'ятнадцять років.

Вони повільно йшли центром міста, де в цей час панувало пожвавлення.

Багато людей віталися з Джонсоном, отже, він користувався в місті популярністю або щонайменше був особою відомою. В парку, серед густої зелені, Шель розказував про свої переживання, труднощі, працю та успіхи.

Джонсон уважно слухав, розпитував про все докладно, але тактовно. Поглядаючи на нього збоку, Шель відзначив у думці, що американець змінився на краще. Важко було пізнати в ньому того буркотливого і замкненого в собі в'язня з табору Вольфсбрук. Він досконало володів німецькою мовою, розмовляв повільно, хоча з тією старанністю, що характеризує людей, які вивчили чужу мову в зрілому віці.

Вони підходили вже до кінця великого парку. Дерева тут росли рідше. Далі розкинулися осяяні сонцем поля.

Біля стежки стояла табличка з написом: MACH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA[19].

— Тепер ходімо ліворуч, — запропонував Джонсон. — Недалеко звідси є ресторан з верандою. О цій порі там не буде відвідувачів.

Шель не згадував про Леона. Він вважав, що, перш ніж зачепити цю загадкову справу, слід дати Джонсону можливість сказати щось про себе.

Ресторан «Червона шапочка» привітав гостей великими барвистими грибками-парасольками. Прямо на траві стояли столики й стільці, огороджені типом, майстерно сплетеним з галуззя молодих беріз.

Вони сіли. Джонсон замовив два великі кухлі пива. Ще якусь хвилину Шель розповідав про себе, а тоді, згадавши нарешті про свою місію, сказав:

— Тепер твоя черга, друже. Розкажи про світло й тіні свого життя.

Джонсон витер носовичком рот і задумався. Шель дістав сигарети, пригостив приятеля.

— Не знаю, чи сподобаються тобі.

— Не палив цього сорту, і взагалі звик до «Камели», може, закуриш?

Шель узяв сигарету, через стіл підніс американцеві запаленого сірника. Затягуючись димом, Джонсон сказав несподівано люто:

— У мене все кінчалося невдачею! Мушу признатися, що я з деякою заздрістю слухав твою оповідь. Я теж пробував, і не раз, влаштувати собі життя спокійне й таке, що давало б задоволення. Але, на жаль, чимало літ мене переслідує клята невдача. Все, що видавалося дуже цікавим і дохідливим, завжди кінчалося гірким розчаруванням. — Він кілька секунд мовчав, пригадуючи. — Перші роки після війни обіцяли аж надто багато. Після табірних страхіть світ був чудовий, отже, я повністю користався з нагод, які мені випадали, радів із свободи і авторитету. Німці були надзвичайно покірні. Їхній світогляд складався з слів: «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr»![20] Темношкірий солдат для запопадливих визнанців расизму був силою більшою, ніж недавній крайсляйтер. Німкені теж ставилися надзвичайно прихильно до всіх, хто носив мундир.

— Чому ти не повернувся в Штати, Пауль? — спитав Шель.

— Чому?! Я був би там одним із безлічі нікому не потрібних людей. Тут, у Німеччині, становище складалося інакше. Працюючи в верифікаційній комісії, я відчував глибоке задоволення від можливості вирішувати долю тевтонських «надлюдей». «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr»! тривало до 1950 року. Потім цивільна влада перейшла до німців, державні посади теж. Саме тоді я познайомився з Кароліною, сімнадцятилітньою красунею, повною темпераменту танцюристкою з нічного клубу в Ганновері. Мені здавалося, що вона — втілення усього, чого тільки чоловік хоче бачити в жінці. Через місяць ми одружилися. — Джонсон глибоко затягнувся димом. — Ми надумали залишитися в Німеччині. Це збіглося з пропозицією американського «Army Jntelligence 02»[21]. Мені запропонували бути зв'язковим офіцером. Цей «статус кво» лишався без змін, розумієш? — він глянув Шелю в очі. — Тільки