Мігель де Сервантес Сааведра - Дон Кіхот

словами він кинувся на них зі списом такий роздратований і лютий, що якби не посковзнувся і не впав серед дороги Росінант, то хоробрий купець зазнав би лиха. Росінант упав, а його хазяїн, одлетівши далеко від нього, ніяк не міг підвестися — так заважали йому спис, щит, шпори, шолом та важкий панцер. Але, борсаючись, щоб підвестися, він, не вгаваючи, гукав:

— Не тікайте, підлі боягузи! Підождіть! Не через свою вину я впав, а через коня.

Один із погоничів мулів — певно, лихий на вдачу — не міг утриматись, щоб не відповісти бідоласі, перелічивши йому ребра. Він підійшов до Дон Кіхота, взяв його спис, поламав його на чотири шматки і побив їх на Дон Кіхотові, не вважаючи на вмовляння своїх хазяїв.

Утомившись, погонич перестав бити бідолашного рицаря, і купці продовжували свій шлях далі.

Побачивши, що його залишили, Дон Кіхот намагався встати, але, побитий, не міг навіть підвестися. Проте, наш рицар почував себе щасливим, вважаючи, що саме такі пригоди трапляються з мандрівними рицарями і що в усьому винен виключно його кінь.

РОЗДІЛ V

де оповідається далі про лихі пригоди нашого рицаря

У такому стані знайшов Дон Кіхота один селянин, його сусід на селі, що віз до млина молоти пшеницю. Побачивши на землі людину, селянин підійшов і спитав, хто він і чого так жалісно стогне. Дон Кіхот, звичайно, визнав його за героя з рицарських романів і почав розповідати про свою недолю так, як писалося в історії про маркіза Мантуанського й Балдуїна[27]. Селянин здивувався, почувши цю нісенітницю, і, піднявши потрощене на друзки під час бою забрало, витер рицареві запорошене обличчя і, зараз же впізнавши його, сказав:

— Сеньйоре Кіхадо (так звався він при здоровому розумі, коли був мирним ідальго, а не мандрівним рицарем), хто призвів до цього вашу милість?

Але Дон Кіхот відповідав на всі запитання історіями з роману. Тоді добряга скинув з нього панцер і, переконавшись, що на тілі в нього не було ні ран, ні крові, підняв його з землі і насилу посадив на свого осла, гадаючи, що на ослі їхати спокійніше. Він позбирав також усю зброю і навіть уламки списа, поклав їх на Росінанта і, взявши коня за поводи, а осла за оброть, попростував до села, обмірковуючи безладні речі, що їх казав Дон Кіхот.

Не менше задуманий їхав і Дон Кіхот; сильно побитий та пошарпаний, він ледве тримався на ослі і час від часу посилав до неба такі зітхання, що селянин знову спитав, що в нього болить. А Дон Кіхот пригадував різні оповідання, відповідні до його пригод, і, забувши вже Балдуїна, згадав про мавра Абіндарраеса, що його полонив капітан Антекерської фортеці Родріго де Нарваес і повіз із собою до Антекери. Отже, коли селянин спитав його, він відповів те, що казав полонений Абенсерахе Родрігові де Нарваесу в «Історії Діани» Хорхе де Монтемайора, яку йому доводилось читати, дуже влучно пристосовуючи його слова до свого становища.

Почувши таку купу нісенітниць і зрозумівши, що його сусід з’їхав із глузду, селянин прискорив ходу, щоб мерщій дістатися додому та збутися Дон Кіхота з його балаканиною.

Наприкінці своєї промови Дон Кіхот сказав:

— Знайте, ваша милосте, сеньйоре дон Родріго де Нарваес, що прекрасна Харіфа, про яку я згадував, тепер стала Дульсінеєю Тобоською. Заради неї я робив, роблю й робитиму найславетніші рицарські подвиги, які тільки були, є і будуть у цілому світі.

На це селянин відповів:

— Але дивіться, сеньйоре, о, лишенько мені, я зовсім не Родріго де Нарваес і не маркіз Мантуанський, а Педро Алонсо — ваш сусід; а ваша милість — шановний ідальго сеньйор Кіхада, а не Бальдовінос чи Абіндарраес.

— Я знаю, хто я такий, — сказав Дон Кіхот, — і знаю, що можу бути не тільки тим, про кого я казав, а й усіма дванадцятьма перами[28] Франції чи навіть дев’ятьма світовими героями, бо мої подвиги переважають їхні, і всіх укупі й кожного зокрема.

Отак розмовляючи, вони смерком допленталися до села, але селянин хотів в’їхати туди, коли буде зовсім темно, щоб ніхто не побачив ідальго таким побитим і на такій поганій верховій тварині.

Аж ось час видався йому слушним, і вони під’їхали до дому Дон Кіхота саме тоді, коли там сиділи священик із цирульником — великі його приятелі — і розмовляли з ключницею. Ключниця була сумна й казала:

— Що за нещастя трапилося з моїм паном? Як гадаєте ви, сеньйоре ліценціате Педро Перес? (Так звався священик). Вже шість днів немає ні його, ні коня, ні щита, ні списа, ні зброї. Лишенько мені! Я думаю, — це така ж правда, як і те, що я народилася, щоб умерти, — що його спантеличили оті кляті рицарські книжки, які він увесь час читав. Пригадую собі, він часто казав, що хоче стати мандрівним рицарем і піти в світи, шукаючи пригод. Хай усі чорти заберуть книжки, що згубили найкращий у цілій Ламанчі розум!

Небога казала те саме й додавала ще:

— Знаєте, сеньйоре Ніколас, мій дядько часто читав ці жахні книжки по два дні й дві ночі підряд, а після цього кидав книжку, хапався за меч і починав рубати стіни. А як утомиться, то каже, що вбив чотирьох велетнів із башту завбільшки і що піт, який із нього тече, — то кров із ран, які він дістав під час бою. А потім він випивав кухоль холодної води, знову ставав здоровий і спокійний і казав, що ця вода — дорогоцінний напій, який йому приносить учений, великий чарівник Ескіфе[29], його приятель. Та в усьому я сама винна, бо я ж мусила повідомити вас про божевілля дядька, щоб ви вилікували його раніше, ніж усе це сталося, та попалили всі ті нечисті книжки.

— Я те саме кажу, — промовив священик, — і на доказ цього не пізніше як завтра ми віддамо ці книжки під суд. Там їх засудять спалити, щоб вони ще кого не довели до такого, як мого бідного приятеля.

Дон Кіхот із селянином чули ці розмови, і селянин, остаточно переконавшись, що його сусід хворий, голосно сказав:

— Одчиніть, будь ласка, сеньйорові Бальдовіносові, пораненому маркізові Мантуанському та сеньйорові маврові Абіндарраесу, що його полонив одважний Родріго де Нарваес, капітан Антекери.

На ці слова всі вибігли з хати і, впізнавши