Філіп Пулман - Магічний ніж

— Ні.

— А давно ти тут?

— Не знаю. Декілька днів. Я не пам'ятаю.

— То навіщо ти сюди прийшла?

— Я шукаю Пил.

— Шукаєш пил? Золотий, чи що? Який пил?

Ліра звузила очі й промовчала. Віл обернувся, аби спуститися зі сходів.

— Я хочу їсти, — сказав він. — На кухні є щось?

— Не знаю, — відповіла дівчинка і пішла за ним, тримаючись на безпечній відстані.

На кухні Віл знайшов усе потрібне для курячої запіканки з цибулею та перцем, але продукти, судячи з усього, давно лежали на спеці — від них уже тхнуло. Він скинув усе у відро для сміття.

— Невже ти нічого не їла? — спитав він Ліру. Вона підійшла, щоб подивитися.

— Я не знала, що все це тут є, — відповіла вона. — Ой, воно холодне…

Її деймон знову змінився, цього разу ставши великим яскравим метеликом, котрий швидко підлетів до холодильника й відразу повернувся їй на плече. Летячи, метелик рухав крилами доволі повільно. Віл подумав, що не повинен так витріщати очі, хоча від дивовижності того, що відбувалося, його голова йшла обертом.

— Ти що, раніше не бачила холодильник? — сказав він, дістав звідти банку коли й передав її дівчинці, після чого взяв лоток яєць. Ліра стиснула банку двома долонями, її обличчя засяяло від задоволення.

— То пий її, — промовив Віл.

Дівчинка зиркнула на банку й насупилася. Вона не знала, як її відкрити! Віл смикнув за вушко, з'явилася піна. Ліра підозріло лизнула колу, і її очі розширилися.

— Це гарна річ? — спитала вона голосом, у якому відчувалися надія й страх.

— Так. Мабуть, у цьому світі також є кола. Дивись, я зроблю ковток, аби довести тобі, що це не отрута.

Віл відкрив ще одну банку. Побачивши, як він п'є, дівчинка зробила те саме. Без сумніву, вона страждала від спраги. Вона випила напій так швидко, що в ніс їй ударив газ, вона фиркнула та гучно відригнула, насупившись, коли Віл здивовано подивився на неї.

— Я хочу зробити омлет, — сказав він. — Ти будеш?

— Я не знаю, що таке омлет.

— Добре, тоді дивись, як я робитиму його. Чи, якщо бажаєш, тут є банка печених бобів.

— Я не знаю ніяких печених бобів.

Віл показав їй банку, і вона почала шукати на ній вушко, подібне до того, що було на банці коли.

— Ні, для цього потрібна відкривачка, — повідомив Віл. — Що, у вашому світі немає відкривачок?

— У моєму світі їжу готують слуги, — презирливо відповіла Ліра.

— Подивися он у тій шухляді.

Вона почала ритися в кухонному начинні, а Віл тим часом розбив у чашку шість яєць і збив їх виделкою.

— Ось ця, — сказав він, — з червоною ручкою. Дай її сюди.

Він проткнув жерстяну банку та показав, як слід її відкривати.

— А тепер зніми ту маленьку каструлю з гачка та насип боби туди, — звелів він дівчинці.

Вона понюхала боби, при цьому на її обличчі знову з'явився вираз задоволення й підозри. Висипавши вміст банки в каструлю, вона облизнула палець і почала спостерігати, як Віл солить і посипає перцем яйця та відрізає під пачки скибу масла, щоб кинути її в чавунну сковороду. Він пішов у бар по сірники, а повернувшись, побачив, що вона занурює свій брудний палець у чашку зі збитими яйцями та жадібно його облизує. Її деймон, знову прийнявши вигляд кішки, також опустив лапу в яйця, але коли Віл наблизився, він швидко відійшов.

— Воно ще не готове, — сказав Віл і забрав чашку. — Коли ти востаннє щось їла?

— У свого батька, на Свольбарді, — відповіла Ліра. — Це було багато днів тому, я навіть не знаю скільки. Я знайшла там хліб і щось ще та з'їла все це.

Віл запалив газ, розтопив масло, вилив яйця та, хитаючи сковороду, розподілив суміш по ній. Ліра жадібно спостерігала, як він підгортає омлет, що смажився, на середину сковорідки, щоб дати сирим яйцям можливість торкнутися гарячого металу. Вона також розглядала всього його — його обличчя, працюючі руки, голі плечі та ноги.

Коли омлет був готовий, Віл склав його навпіл і розрізав лопаткою.

— Знайди дві тарілки, — сказав він, і Ліра слухняно це зробила.

Здається, коли вона вбачала в наказах сенс, то, не опираючись, виконувала їх, тож Віл наказав їй піти очистити якийсь стіл перед кафе. Він приніс їжу та виделки й ножі, котрі взяв у ящику, і вони разом сіли за стіл, відчуваючи певну ніяковість.

Дівчинка з'їла свою порцію менш ніж за хвилину і, нетерпляче розгойдуючись назад і вперед на стільці та смикаючи за пластмасові стрічки на сидінні, чекала, доки він доїсть свій омлет. Її деймон знову змінив вигляд, ставши цього разу щиглем, і тепер здзьобував невидимі крихти на столі.

Віл їв повільно. Він віддав Лірі більшу частину бобів, але все одно впорався зі своєю порцією набагато пізніше від неї. Гавань перед ними, вогні вздовж порожнього бульвару, зірки в темному небі над їхніми головами — все це було занурено в мовчання, нібито крім них у цьому світі не було жодної живої істоти.

І весь цей час він невпинно розглядав дівчинку. Вона була маленькою та худорлявою, але жилавою, і билася вона, як тигр; його кулаки посадили синець на її щоку, але вона не звертала на це ніякої уваги. Вираз її обличчя являв собою суміш життєрадісності маленької дитини — особливо коли вона вперше скуштувала колу — та глибокої сумної обачності. Її очі були блідо-блакитними, а волосся, якби його помити, було б світло-русявим: вона була дуже брудною, і тхнуло від неї так, немов вона багато днів не милася.

— Гей, Ліро — так тебе звати? — звернувся до неї Віл.

— Так.

— Ліра… Красномовна?

— Так.

— Де знаходиться твій світ? Як ти сюди потрапила? Дівчинка знизала плечима.

— Я йшла, — розпочала вона. — Був густий туман, і я не знала, куди йду. Але я знала, що вийшла зі свого світу — хоч і не змогла роздивитися цей, доки туман не розвіявся. Так я й опинилася тут.

— А що ти казала про пил?

— А, Пил! Я мушу дізнатися про нього, але цей світ, здається, порожній. Тут нема в кого спитати. Я тут вже… не знаю, три чи, може, чотири дні, і досі нікого не бачила.

— Але навіщо ти бажаєш дізнатися про пил?

— Це особливий пил, — коротко кинула вона. — Авжеж, я маю на увазі не звичайний пил.

Деймон ще раз змінився. Він робив це за мить, як оком мигнути, і цього разу з щигля перетворився на пацюка —