Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

з ним вирушить велике посольство. Русалонька на цю мову лише хитала головою й сміялася – адже вона краще від усіх знала принцові думки.

– Я мушу їхати! – казав він їй. – Мені треба побачити прекрасну принцесу, цього вимагають мої батьки, але вони не змушуватимуть мене одружитися з нею, а я ніколи не покохаю її!

…І от корабель зайшов у гавань пишної столиці сусіднього королівства. Почалися святкування, бали йшли за балами, але принцеси не було, – вона виховувалася десь далеко в монастирі, куди її віддали навчатися всіх королівських чеснот. Нарешті прибула й вона. Русалонька жадібно дивилася на неї й не могла не визнати, що милішого та прекраснішого обличчя вона ще не бачила. Шкіра на обличчі принцеси була такою ніжною, прозорою, а з-за довгих темних вій усміхалися темно-сині лагідні очі.

– Це ти! – сказав принц. – Ти врятувала мені життя, коли я лежав на березі моря!

І він міцно притис до серця свою наречену.

– О, який я щасливий! – сказав він русалоньці. – Те, про що я не смів і мріяти, збулося! Ти зрадієш моєму щастю, адже ти так любиш мене!

Русалоньці здалося, що серце її ось-ось розірветься від болю…

Дзвони в церкві калатали, вулицями роз'їжджали герольди, сповіщаючи народ про заручини принцеси. Наречений і наречена подали одне одному руки й отримали благословення єпископа.

Того самого вечора наречені мали відпливти на принцову батьківщину; на палубі корабля напнули шатро із золота й пурпуру, у шатрі височіло чудове ложе для молодят. Корабель полинув уперед.

Щойно смеркло, на кораблі запалили сотні різнобарвних ліхтариків, а матроси почали весело танцювати на палубі. Русалонька згадала, як вона вперше спливла на поверхню моря й побачила ту саму розкіш і веселощі на кораблі. І от вона полинула у швидкому легкому танці, ніби ластівка, що її переслідує шуліка. Ніколи ще вона не танцювала так чудово! її тендітні ніжки різало, як ножами, та вона не відчувала болю – серцю її боліло ще дужче. А принц цілував красуню наречену, і вона бавилася його чорним волоссям; нарешті рука в руці вони пішли до свого пишного шатра.

На кораблі все стихло, лише стерновий достався біля стерна. Русалонька сперлася білими руками на борт і, повернувшись обличчям на схід, стала чекати на перший промінь сонця, який, як вона знала, мав убити її. Аж раптом вона побачила, як із моря піднялися її сестри, їхнє довге розкішне волосся не маяло більше на вітрі – воно було відрізане.

– Ми віддали наше волосся відьмі, щоб вона допомогла нам урятувати тебе від смерті! Вона дала нам оцей ніж – бачиш, який він гострий? Перш аніж зійде сонце, ти маєш прохромити ним принцове серце, і коли його кров бризне тобі на ноги, вони знову зростуться в риб'ячий хвіст і ти знову зробишся русалкою, спустишся до нас у море та проживеш свої триста років, перш аніж перетворитися на солону морську піну. Та поспішай! Або він, або ти – одне з вас мусить померти до сходу сонця!

Із цими словами вони глибоко зітхнули й занурились у море.

Русалонька відвела пурпурову завісу шатра й побачила, що голівка чарівної нареченої спочиває на грудях у принца. Русалонька нахилилася й поцілувала його в прекрасне чоло, глянула на небо, де займалася ранкова зоря, потім подивилася на гострий ніж і знову спрямувала погляд на принца, який уві сні промовив ім'я своєї нареченої, – і ніж здригнувся в русалоньчиніи руці. Ще хвилина – вона кинула його у хвилі, що почервоніли, ніби забарвилися кров'ю, в тому місці, де він упав. Іще раз глянула вона на принца, кинулася з корабля в море й відчула, як її тіло розпливається піною.

Над морем зійшло сонце; русалонька не відчувала смерті: вона бачила ясне сонечко і якихось прозорих дивних створінь, що сотнями ширяли над нею. Голоси їхні звучали, як музика. Вони не мали крил і літали в повітрі лише завдяки власній легкості. Русалонька побачила, що й вона має таке саме тіло, як у них, і що вона все дужче відокремлюється від морської піни.

– До кого я йду? – спитала вона, підносячись у повітря, і її голос звучав дивовижною неземною музикою.

– До дочок повітря! – відповіли їй повітряні створіння. – Русалка не має безсмертної душі, і віднайти її вона не може інакше, ніж завдяки коханню людини. Доньки повітря теж не мають безсмертної душі, але вони самі можуть надбати її собі добрими справами. Ми прилетіли в жаркі країни, де люди гинуть від спекотного, зачумленого повітря, й навіваємо прохолоду. Ми поширюємо в повітрі квіткові пахощі та приносимо з собою зцілення й утіху для людей. А коли минає триста років, упродовж яких ми творимо посильне добро, ми одержуємо в нагороду безсмертну душу. Ти, бідолашна русалонько, усім серцем прагнула того самого, що й ми, ти любила і страждала, то підіймися разом із нами в понадхмарний світ! Тепер ти сама зможеш віднайти собі безсмертну душу.

І русалонька простягла свої прозорі руки до сонця і вперше відчула в себе на очах сльози.

На кораблі за цей час усе знову заворушилось, і русалонька побачила, як принц із нареченою шукали її. Засмучено дивилися вони на збурену морську піну, ніби знали, що русалонька кинулась у хвилі. Невидимо поцілувала русалонька красуню наречену в чоло, усміхнулася принцові й піднялася разом з іншими дітьми повітря до рожевих хмарок, що плавали в небі.

Оле-Лукойє

Ніхто не знає стільки історій, як Оле-Лукойє.

Увечері Оле-Лукойє в самих панчохах піднімається сходами, потім нечутно заходить до кімнати і злегка бризкає дітям у вічі солодким молоком. Повіки в дітей починають злипатись, а він підкрадається ззаду й легенько дмухає їм у потилицю. Це зовсім не боляче – Оле-Лукойє хоче тільки вкласти дітей у ліжко! А потім він починає розповідати історії.

На Оле-Лукойє шовковий жупан, що вилискує то блакитним, то зеленим, то червоним; під пахвами в нього парасольки: одна з малюнками – її він розкриває над добрими дітьми, і тоді їм сняться чарівні казки, друга зовсім проста – він розкриває над недобрими, і вони нічого не бачать уві сні!

Понеділок

– Прикрасимо кімнату! – сказав Оле-Лукойє, вклавши Яльмара в ліжко.

Усі кімнатні квіти перетворилися на великі дерева, а кімната – на альтанку. Гілля дерев було всіяне квітами, а плоди блищали, мов золоті.

Раптом у шухляді столу почувся жахливий стогін.

– Що таке? – сказав Оле-Лукойє й висунув шухляду.

Виявляється, сердилася грифельна дошка: у розв'язання написаної на ній задачі вкралася помилка, і