Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

там троє рибарів ловили рибу. Як побачили царя, то дуже налякалися. Віддали йому честь, а він їх запитує:

— Що ви тут робите?

— Ловимо рибу, бо ми — бідні люди, — кажуть рибарі.

— Та ви не знаєте, що тут не дозволено ловити? — почав кричати цар. — Але якщо мені відповісте, що я запитаю, не покараю вас. У моєї жони буде дитина, скажіть — чи хлопець, чи дівчина?

Вони сказали:

— Бог знає, ми не знаємо.

Цар поїхав далі. Заїхав він до міста, а там ішов один солдат — роздягнений і п’яний. Як побачив царя, виструнчився, віддав честь. Цар сказав:

— Що ти робиш — ходиш вулицею, як останній п’яниця! Або я тебе дам до в’язниці, або скажи мені, що запитаю: моя жінка тяжка, що в неї буде — чи хлопець, чи дівчина?

Солдат подумав і сказав:

— Буде в неї хлопець, але він вам буде немилий.

Цар покликав стражу і дав солдата ув’язнити.

Сказав так:

— Доти будеш сидіти, доки не побачу, що правду говориш!

Вернувся цар додому, а у жони — хлопчик.

Хлопець нараз почав ходити й говорити. Дали йому ім’я Єруслан Лазарович.

У три дні хлопець побачив, що діти йдуть рядком, ведуться за руки. І почав казати:

— Татку, чого діти так ідуть?

— То вони вийшли зі школи, — пояснює цар.

– І я би йшов у школу.

— Ти ще малий, а тим дітям уже по сім років.

Хлопець пішов до школи сам. Сів собі за парту.

Інші діти пишуть і читають, а його учитель не змушує робити нічого, бо він ще не школяр.

Учитель відпустив дітей на перерву. Вони почали бігати, гратися, боротися. І Єрусланові закортіло. Почав бігати за дітьми: одного візьме за руку — руку виверне, другого за голову — голову відкрутить. Люди почали ходити до царя, що його син калічить дітей. Сказали:

— Або геть із царства, або сина загуби!

Цар вирішив, що ліпше сина загубити, як йому йти з царства. Позвав Єруслана в поле погуляти. Осідлав коня, сів на коня, а син мав іти пішки. Хлопець каже:

— Татку, я пішки не піду. Хочу знайти коня по своїй силі.

Пішов у місто на торг. Тут були добрі коні, і він почав видивляти собі коня. На котрого покладе руку — переломить, котрого візьме за голову — відірве. Перекалічив багато людських коней на торговищі. Народ дивився і не смів нічого казати, боявся. Коли торг розійшовся, підійшла до нього одна баба й каже:

— Молодий витязю, що ви тут глядаєте?

— Йди, стара чортівко, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо.

І баба втекла. Але обійшла його і на другій вулиці знову говорить:

— Що глядаєте, молодий витязю?

— Сказав я тобі, стара чортівко, йди, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо!

А баба перебігла на третю вулицю й вийшла йому назустріч:

— Що ви глядаєте, молодий витязю?

Тоді він каже:

— Я глядаю коня по своїй силі. А на торзі по моїй силі немає, я покалічив усі коні.

Баба сказала:

— Ген у тій горі колись був сильний витязь. Він помер, а кінь зостався у конюшні. Лише там двері стальні, й дуже великий камінь припертий до дверей. Приходило вже немало витязів за конем, та не могли відсунути камінь. Якщо ти відсунеш, буде кінь твій.

І Єруслан пішов до тієї конюшні. Камінь великий, а в камені — закована ручка залізна. Він взявся за ручку і кинув камінь далеко. Штовхнув двері, відчинив конюшню, і кінь заіржав. І зняв Єруслан сідло, осідлав коня, надів кантар — вуздечку, взяв на себе шаблю, вивів коня, сів на нього, і кінь почав летіти, як літак, угору. Ударив коня між вуха й каже:

— Стій, вовчий корме, трав’яний мішечку! Кому їхати на тобі, як не мені?

І кінь із ним спустився додолу. Лазарович приїхав додому, до свого батька, й каже:

— Ну, тепер поїдемо гуляти по чистому полю, бо і в мене вже є кінь.

Цар сів на свого коня, і вони помчали до великої води. Зіскочили з коней, і почав цар дивитися у воду. Питає його син:

— Що це ви там дивитеся, няню?

— Я дивлюся, що тут, у воді. Ходи лиш і ти подивитися.

Єруслан підійшов. Бачить, далеко у воді щось плаває, й питає:

— Що то, няню?

— Ото, сину, велика риба, — відповів цар і нараз пригнувся — почав дивитися під берег. — Коби ти, сину, бачив, що є під самим берегом!

Єруслан ступив ближче, і берег під ним почав зариватися, бо хлопець важкий був, велику силу мав. Каже батько:

— Помалу, сину, на пальцях іди.

Єруслан наблизився до води, батько його штовхнув, і він упав у воду. Хлопець був сильний і боровся з хвилями. А як бачив, що більше не може, одежу з себе скинув і поплив на другий бік — там вода підмила велику вербу. Сів собі під вербою — соромився йти далі, бо був зовсім голий.

Кінь чекав господаря, а як побачив, що його нема, повернувся й пішов геть.

А біля води була одна дорога. Чує хлопець гомін — ідуть люди, коні, вози. Ішов би подивитися, але соромиться, ганьбиться.

А то один король ішов із військом на війну. Солдати, як побачили воду, захотіли пити. Сказали одному:

— Бери міхи й принеси води.

Той іде по воду — й прямо на Єруслана. А він голий лежить. Солдат його питає:

— Чий ти?

— Я — голий малий.

— Звідки ти?

— Я — голий малий.

Солдат зачерпнув води, приніс на дорогу і розповідає:

— Я бачив під вербою сильного хлопця. Питав його — чий ти, звідки ти? — а він каже одне: «Я — голий малий».

Про це почули офіцери і дали знати королю. Король зупинив військо і наказав двом воякам:

— Йдіть приведіть його сюди.

Підійшли солдати до Єруслана й питають:

— Чий ти?

— Я — голий малий.

— Звідки ти?

— Я — голий малий.

Вони почали брати його силою. Візьмуть за руку — не можуть підняти і руку. Повернулися до короля і кажуть:

— Ми з ним не зробимо нічого, бо він дуже сильний.

Король наказав:

— На задньому возі є витязька одежа. Візьміть і одягніть його.

Коли вбрався Єруслан, прийшов. Вирішили, щоб їхав на підводі, бо між військом він не вмів іти. Сів на воза — коні не зрушаться з місця. Запрягли чотири коні — дарма, не потягнуть. І він почав іти пішки. Солдати задираються, шпигають його, а