Омар Хайям - Рубаї

горшків - і той, що скраю,

Зненацька вигукнув, немов з одчаю:

«Хто тут гончар, а хто купець - не знаю!»

* * *

119

Корону ханську? Нá, ми продаєм

За дудку, от ціна! Ми продаєм!

Чалму та чотки, вісників облуди,

За піалу вина ми продаєм!

* * *

120

Підпилий, завернув учора я до шинку.

Там саме дід вино собі точив у кринку.

Я запитав його: «Чом не боїшся Бога?»

«Бог добрий,- він сказав.- Сідай і випий, синку!»

* * *

121

Честь юної лози хай буде бездоганна!

Нехай невірного проллється кров погана,

Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів,

А цей солодкий сік віддай в обійми жбана!

* * *

122

Не відкривається нікому таємниця:

Не знаємо, коли із тілом розлучиться

Душі призначено. Земля для нас - темниця.

Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться.

* * *

123

Я у вино шалено закохався,

П'ю й не боюсь того, чого боявся.

П'ю стільки, що мене питає стрічний:

«Ей, глечик із вином, ти звідки взявся?»

* * *

124

Імення доброго не прагни, не сором

Себе зажурою перед одвічним злом:

Від духу винного обезумíти краще,

Аніж уславитись молитвою й постом.

* * *

125

Я чую: «Менше пий, в вині добра немає!

Чому рука твоя сулію обіймає?»

«Поглянь на дівчину та на вино іскристе:

Причин, по-моєму, ясніших не буває!

* * *

126

Спокійно їж і пий, ходи собі в киреї,

Якщо це праці плід, дбайливості твоєї,

А решта... мудрому ціна її відома -

Й життя коштовного він не складе за неї.

* * *

127

Я вивчив образи живого й неживого,

Проник у саму суть високого й низького,

Але без сорому я визнаю, що досі

Від хмелю кращого я не знайшов нічого.

* * *

128

Цій чаші мудрий похвалу співає,

Цілунками чоло її вкриває,

А всесвіту гончар цю дивну чашу,

Оздобивши, об камінь розбиває.

* * *

129

Всі смутки випередь, гукни на чорноброву,

Щоб з хати винесла вологу пурпурову:

Хіба ти золото, недоуме, щоб люди

Тебе поклали в прах і викопали знову?

* * *

130

Підчаший! Чим тепер я серце заспокою?

Від хмелю дивного я на ногах не встою!

Від пуху юного, що на твоїм обличчі,

Зима життя мого зробилася весною.

* * *

131

Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі.

Що море? Наших сліз потоки обмілілі.

Що пекло? Наших мук вогні перегорілі.

Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі.

* * *

132

Для нас - вино й любов, для вас - монастирі;

Ми в пеклі будемо, ви - в райському шатрі.

Де ж проступили ми? Ніде: в скрижалях Долі

Так спередвіку нам записано вгорі.

* * *

133

Із тих, що рушили в дорогу невідому,

Хто звістку нам подав, хто повернув додому?

Нічого не лишай на цім розпутті спраги,

Бо повернутися не пощастить нікому!

* * *

134

Ще кості, жили, кров у тілі є твоїм.

Живи й не покидай своєї Долі дім.

З Рустамом зіткнешся - борися до останку!

З Хотамом здружишся - не підлягай ні в чім!

* * *

135

Коли напровесні красуня біля гаю

Мені в коновочку наллє вина до краю,

(Хай вибачать мені це непристойне слово) -

Будь я собакою, коли про рай згадаю!

* * *

136

Недаром Бога ми за милосердя славим:

Не замкне брами він перед рабом лукавим.

Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,

Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.

* * *

137

Не треба й ласощів, як є корець вина,

Та як налле його красуня чарівна.

Пиячити весь вік, блукати, де попало -

Немає кращого від Риби до Овна!

* * *

138

Нагадує мені берегова травиця

Ту косу, що плела колись небеснолиця.

Тож не топчи стебла: воно в останках, може,

Тюльпановидої красуні корениться

* * *

139

Мене не радує тверезість, а пиття

Вселяє в мозок мій шкідливе сум'яття.

Та є середній стан - не перше і не друге.

Я вічний раб його, бо він і є жит138

* * *

140

Цілую глечика, розпалений жагою,

Жду віку довгого від п'яного напою.

Уста до уст моїх він притулив і мовив:

«Я був таким, як ти... побудь, побудь зі мною!»

* * *

141

В одній руці - вина рубін, у другій - милої коса,

Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,

I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє,

И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.

* * *

142

Це небо множити уміє тільки втрати:

Приводить одного, щоб іншого забрати.

Якби народжені про наше лихо знали,

Чи хто погодився б на землю завітати?

* * *

143

Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,

Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,

Хто кожну мить життя приймав як подарунок,

Не спав, шукав забав і мав вина доволі.

* * *

144

Та доки ж ганити себе за незнання,

Від безпорадності томитися щодня?

Підпережуся я від сорому зуннаром,

Що я гріхи творю, що мусульманин я!

* * *

145

Як пурхну я тепер на іншу рожу

I знову муками свій біль примножу,

Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,

Тепер я й глянути на світ не можу?

* * *

146

Для наших чистих душ уже не рік, не два

Готує злигодні безодня кругова.

Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки

Із праху нашого не виросла трава.

* * *