Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Нічого я не казала, — знизала плечима Роксолана, бо ж їй і справді-таки в ту мить причувся її власний голос, хоч вона ж не роззявляла й рота.

— Чумаки йдуть, — своїм звичайним голосом повторив молодий коваль.

— То чом же ти мовчиш?!

— Хіба ви питали?

— А ти? А ти? — присікався обозний, приступивши до дружини й ледве досягаючи головою її пишних грудей. — Хто сказав, буцім їде сам гетьман?

— Тож я наздогад, — посміхнулась Роксолана і мерщій зірвала з голови намітку, тоненьку, як дим, і стала скидати з себе пишні вбори, бо було-таки над силу жарко. — Роздягайся, лебедику, й ти.

— Жодна робота не повинна пропадати марно, — премудро мовив пан обозний і, кивнувши слугам, знову взявся до переодягання, щоб покрасуватись бодай перед чумацтвом.

Слуги швиденько нап'яли на нього жупан — широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати пана обозного від удару шаблі, — жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з гудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть…

I пан полковий обозний на шляху вже й сам видів ранніх чумаченьків, котрі, рушивши до великодня, вже повертались додому, та й пісню вже чув: «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком…» і хоч то й були не зацні пани і не козацька старшина, він поспішав свої опецькуваті й ковбасуваті руки просунути в вильоти, щоб на кожній руці вийшло по чотири рукави, що два з них лежали, а два вільно метлялись позаду… Чумацька пісня з виразним алегретто залунала зовсім близько: «Мені шляху не питать, прямо степом мандрувать…» і коли пан Демид, причепурившись, вийшов на середину дороги і, випнувши черево, почав, як воно й годиться панові-начальникові, вписаному до запорозької, як ми тепер сказали б, номенклатури — десь поміж бунчуковим товаришем та писарем Суду генерального, — почав наш обозний надиматись, напринджуватись, набундючуватись, напужуватись, нажаблюватись, нагиндичуватись (хоч і хтозна — чи й були тоді гиндики в нас, на Вкраїні, бо ж їх тільки року 1520 вперше привезли до Європи з Америки), напутрюватись, мов сич на сову, мов квочка на дощ, надуватися і червоніти, та так же й ловко, що пані Роксолана аж замилувалась, на свого мужа дивлячись, і аж розсердилась, забачивши, як байдужісінько проходять повз нього чумаки з наймитами своїми — в чорних, навмисне, від нападу нужі, просочених дьогтем сорочках, з півнем, що куняв на передній мажі, котрий будив їх у дорозі щоранку, нагадуючи про рідну хату, — вони, оці, наскрізь пропечені сонцем і обшарпані всіма вітрами, добрі люди, ішли вони та й ішли мимо нажабленого полкового обозного, мовби перед ними на дорозі не було ні пана, ні ридвана, ні пихи прегидкої, — хто на воликів собкав, хто покрикував на двох верблюдів та сумну віслючку, що плентала за валкою, хто з передніми чи задніми товаришами перегукувався, хто сам собі думку снував, а хто й виспівував: «Прямо степом мандрувать, гей, гей, долю доганять…»

15

I не стерпів той чвань зневаги до рангу свого, одступив на крок від голубого ридвана й загукав на чумаків огидним панським полубаском:

— Що везетеее?

Але, співаючи, балакаючи між собою, чумаки йшли повз пана полкового обозного, наче проз копицю сіна, ішли та й ішли побіля своїх величезних дубових маж, і ніхто — нічичирк!

А Михайлик тимчасом поштиво вклонявся до всіх, хто минав його, і пильно вдивлявся в вусаті, пропечені сонцем обличчя, але незабутніх батькових рис ніде серед сотні людей він не вздрів.

— Добридень, дядечку! — до всіх озивався Михайлик, бо ще й голосу хотілося почути в кожного.

Та й голоси були не ті.

— Рости великий, парубче, — гречно відмовляли йому чумаки. — А я й так немалий, — ніяковів хлопець, бо ж він завше соромився зросту свого й неоковирності. I вклонявся знову: — Добридень, дядечку! — і кожен чумак відповідав цьому ставному молодикові яким-небудь приязним словом.

— Куди верстаєте дорогу? — вклонялась до них і Явдоха, тримаючи синочка за руку.

— До Києва, неню, — відповідали чумаки.

— Боже помагай! — напучувала жінка, і так само пильно, як і син, але вже без надії — знайти коли-небудь чоловіка, оглядала кожного, щоб побачити бодай кого знайомого, хто міг би хоч про Йванову долю сказати гірке слово.

— Чолом, матусю! — одвічали їй чумаки, простуючи далі, бо чемність серед простолюду в усі віки була свята й висока, а бундючних гевалів, непоштивих та негречних, не любили добрі люди ніколи й ніде, хоч би й були ті нечеми значними панами, вельможами, головами чи начальниками, — не любили мугирів отих, зневажали навіть, — тому ось і проходили всі ці люди проз пана обозного, проз велике цабе, ніби й не помічаючи його і не вітаючись: адже звичай велів вітатись першими з усіма стрічними не чумакам, бо ж тії були при вельми важливому ділі, а всім тим, хто зустрічав їх, крім хіба людей старих, що їх чумаки й самі вітали… Про все це мені розповідала колись моя бабуся Ганна, чумакова дочка, що й сама колись бачила, як ходили чумаки по роздольних землях України з прегордим почуттям заслуженої до себе поваги: життям важачи, ті сміливці привозили з Півдня та Сходу — не тільки сіль та рибу, а й ліки та книги, калган і перець, і грецькі вина, і кінську збрую, і свинець та оливо, і порох, і коштовні тканини, і всякі заморські дива, і чутки та звістки з усього світу, — хоч найголовнішим ділом чумаків була все-таки сіль, без якої народ жити не міг…

I панові обозному на думку спало ущипливе дражніння чумаків: «Хоч і воза попомазав, дак і солі ж попоїв», але він промовчав, бо так же заманулось йому помацати й понюхати — що ж везуть чумаки, аж він перед ними зняв шапку.

Але вклонитись пан Пампушка-Купа-Стародупський все-таки не міг, не гнулись в'язи, і він, трішки переломившись у попереку, сказав з баса поважному чумацькому отаманові, мудрому знавцеві степових шляхів, котрий обійшов пішки не один десяток країн, а тепер ось повагом, при самій половині валки, наближався до Купи.

— Поздоров боже вам! — вичавив із себе вельможний пан.

— Поздоров боже й вам, — чемно відповів отаман.

— Помагайбі!

— Спасибі!

— Куди чвалаєте?

— Не «куди» питай, а «звідки».

— А що ж ви, пак, везете? — принюхувався пан обозний. — Веземо хуру.

— А в хурі? Не торохтія ж? Не порожнем?

— Чорноморського полову рибу, — відмовив отаман ватаги, не спиняючи проте воликів, бо, щоб стати одному, треба було б зупинити всю валку.

— Носом чую,