Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

кожне у свій куток. Ім'я капітана Флінта, для мене зовсім незнайоме, добре було відоме багатьом жителям села і сповнювало їх жахом. Деякі з них пригадали, як одного разу, працюючи в полі, поблизу «Адмірала Бенбоу», вони побачили на дорозі кількох чужинців, яких прийняли за контрабандистів, і одразу ж порозбігалися по домівках, щоб міцніше позачиняти двері. Один чоловік бачив навіть невеличке суденце в затоці, що носить назву Лігва Кітта. Тому навіть сама згадка про товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося кілька сміливців, які згоджувалися їхати по лікаря Лайвсі (їхати до нього треба було в іншому напрямку), але жоден не хотів допомогти нам оборонити корчму.

Кажуть, що боягузливість заразлива. Але сперечання і сварка, навпаки, можуть породити велику сміливість. Отже, вислухавши всі розмови селян, моя мати раптом виголосила їм цілу промову. Вона заявила, що не хоче втрачати грошей, які належать її осиротілому синові.

— Якщо ви всі боїтеся, — сказала вона, — то Джім і я не з таких. Ми підемо назад тією самою дорогою. Сором вам, таким здоровенним чолов'ягам з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би це коштувало. нам життя… Буду дуже вдячна, якщо ви дозволите взяти вашу сумку, місіс Кросслі: ми принесемо в ній наші законні гроші.

Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір'ю, і, звичайно, всі закричали, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився нас супроводити. Все, що вони зробили, це дали мені заряджений пістолет на випадок нападу та обіцяли, що триматимуть напоготові осідланих коней, щоб ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.

Шалено калатало моє серце, коли ми вночі удвох вирушили в цю небезпечну путь. Повний місяць уже піднімайся в небі і червонуватим світлом проглядав крізь туман. Це змусило нас ще більше поспішати, бо ясно було, що поїси ми повернемось, буде вже видно, як удень, і мерзотники можуть побачити нас. Нечутно й швидко пробиралися ми під парканами, але нічого не помітили, що могло б посилити наш страх. Нарешті, на превелику нашу радість, двері «Адмірала Бенбоу» зачинилися за нами. Відразу ж я насунув засув. Хвилину ми постояли в темряві, віддихуючись, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого капітана. Потім моя мати взяла свічку в буфеті, і, тримаючись за руки, ми рушили до загальної кімнати. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, з розплющеними очима, відкинувши одну руку.

— Опусти штори, Джім, — прошепотіла мати. — Вони можуть підкрастись і підглядати… А тепер, — вела вона далі, коли я опустив штори, — нам треба знайти ключ від скрині… Та от хто ж тільки наважиться доторкнутись до покійника…

І вона навіть схлипнула при цих словах.

Я одразу став навколішки. На підлозі біля руки капітана лежав маленький кружок паперу, вимазаний з одного боку чимсь чорним. Я не сумнівався, що то й була чорна мітка. Взявши в руки папірець, я побачив, що на другому його боці написано дуже гарним, виразним почерком таке коротке послання:

«Маєш час до десятої години вечора».

— Вони прийдуть о десятій, мамо, — сказав я.

І відразу ж почав бити наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, пробило тільки шість.

— Ну, Джім, — сказала мати, — шукай ключ.

Я обшукав кишені капітана одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, велика голка, брусок пресованого тютюну, надкушений з одного краю, ніж з кривим держаком, кишеньковий компас, кресало — оце й усе, що там було. Я почав уже впадати в розпач…

— Може, він на шиї? — сказала мати.

Переборюючи огиду, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я одразу ж перерізав знайденим ножем, висів ключ.

Ми зраділи й побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною матроською скринею. На кришці було випалено літеру «Б», а кути стерті й побиті так, наче ця скриня відслужила довгу і тяжку службу.

— Дай мені ключ, — сказала мати.

Замок був дуже тугий, але вона відімкнула його і відкинула кришку в одну мить.

Міцний запах тютюну й дьогтю війнув на нас. Насамперед ми побачили новий, старанно вичищений і акуратно складений костюм. Мати сказала, що цей костюм, мабуть, ще ніхто ніколи не надівав. Під костюмом лежала всяка всячина: квадрант[10], бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолетів, злиток чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробництва, два оправлені міддю компаси і п'ять чи шість химерних вест-індійських раковин. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці раковини крізь мандрівне, злочинне й тривожне життя.

Але, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого цінного. А нам потрібні були гроші, тільки гроші. На самому споді лежав старий морський плащ, білий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що лежали в скрині: загорнутий у клейонку згорток, де, очевидно, лежали папери, і полотняний мішечок, в якому, судячи з того, як він дзвенів, було золото.

— Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, — сказала моя мати. — Я візьму все, що мені належить, але ні фартинга[11] більше. Тримай сумку місіс Кросслі!

І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх: з моряцького мішка в сумку. То була довга й важка справа, бо тут були зібрані й перемішані монети найрізноманітніших країн і чеканок: і дублони[12], і луїдори[13], і гінеї, і піастри[14], і ще якісь невідомі мені. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.

Коли ми майже наполовину закінчили наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула. Стукіт палиці по замерзлій дорозі. Звук цей дедалі наближався. Ми затамували подих. Потім пролунав різкий удар палицею в двері корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипів: негідник намагався увійти. А потім запанувала тиша і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування палиці. Не можна й змалювати нашу радість, коли цей стукіт почав поволі віддалятись і нарешті зовсім завмер.

— Мамо, — прошепотів я, — берімо все й тікаймо.

Я був певен, що зачинені двері здалися сліпому