Мішель Монтень - Проби

шаленців і ніж він сам згодом, коли, програвши у Германії битву Квінтилію Варові[34], почав з люті та розпачу битися головою об мур, волаючи: «Варе, віддай мені мої легіони!» Отож-бо навісніють і казяться ті, хто кидає виклик Богові або фортуні (адже їм кортить іще й блюзнити), ніби недоля може почути наші прокльони; вони схожі тут на тракійців, які, коли гримить і блискає, запекло стинаються з небесами, намагаючись хмарою стріл оханути гнівливого Бога. Отож, як висловлюється старожитній поет у Плутарха:

Безталань лаєш ти люто? Та ба,

Що їй твоя нерозумна клятьба!

А втім, скільки про це не кажи, хіба ж утримати людину від сердитих вихваток.

Розділ VII

Наші вчинки треба судити за нашими намірами

Смерть, так кажуть, звільняє нас від усіх зобов'язань. Знаю: ці слова тлумачили і сяк і овак. Генріх Сьомий[35], король Англійський, уклав угоду з доном Філіппом, сином цезаря Максиміліана, або (так для нього буде почесніше) батьком цезаря Карла П'ятого, про те, що Філіпп передасть його до рук дука Сефолка, його ворога зі сторонництва Білої Троянди, який утік з батьківщини і знайшов притулок у Нідерландах, а тамтой натомість присягне не важитися на життя цього дука. А проте, вже на божій постелі, він наказав синові у духівниці негайно згладити дука по своїй кончині.

Недавня трагедія у Брюсселі, яку нам явив дук Альба з графами Горном та Еґмонтом[36], криє в собі чимало такого, що заслуговує на увагу. Так, скажімо, граф Еґмонт, який умовив графа Горна віддатися до рук дука Альби і запевнив, що той буде в безпеці, вперто домагався, щоб його стратили першим; він гадав, ніби власна смерть зніме з нього зобов'язання, взяте щодо графа Горна. Але в першому разі смерть не звільняла короля від даного слова, а в другому — граф залишився б невинний у цій справі, навіть якби його дарували горлом. Ми не можемо відповідати за те, що понад нашу силу, спромогу. А що наслідки і виконання самого зобов'язання від нас не залежать і, власне кажучи, розпоряджатися ми можемо тільки своєю волею, то саме на цій волі з конечності ґрунтуються і в ній містяться всі людські повинності. Ось чому граф Еґмонт, почуваючись у душі своїй і в межах своєї волі зв'язаним обіцянкою, хоча дотримання її від нього не залежало, безперечно, був би звільнений від свого зобов'язання щодо графа Горна, навіть якби пережив його. Зате облудний король англійський, навмисне зламавши своє слово, не може бути виправданий тим, що відклав страту дука до своєї смерті; так само нема виправдання і тому муляреві у Геродота, який, усе життя вірно зберігаючи таємницю скарбів єгипетського царя, помираючи, зрадив її дітям.

На своєму віку я бачив багато таких, хто присипляв своє сумління тим, що, привласнюючи чуже добро, сподівався загладити цю кривду, відписавши тестамент на користь законних власників. Так чинити нечесно — допускати зволікання в таких пильних справах та ще й намагатися направити кривду таким маленьким відчіпним, таким недорогим коштом. Їм годилося б скласти більшу жертву. Що більшою платиться кривавицею, що дорожчим для себе платиться коштом, то справедливіше було б таке відшкодування. Покута вимагає жертви.

Ще гірше коять ті, хто, все своє життя тамуючи серце на когось із близьких, виливає його лише в духівниці. Цим вони показують, що мало дбають про власну честь, накликаючи прокляття скривдженого на свою пам'ять, а ще менше — про своє сумління, не вміючи, з поваги до самої смерті, усмертити свою злосливість і залишаючи її жити після себе. Ці несправедливі судді відкладають свій вирок і ухвалюють його лише тоді, коли вже не докопатися до суті справи.

Щодо мене, то я докладу всіх зусиль, аби смерть моя не виявила нічого, чого б уже не сказало саме моє життя.

Розділ VIII

Про ледацтво

Як покинута облогом рілля, якщо вона масна і жизна, заростає безліченною безліччю дикого і непотрібного зілля, і, щоб мати з неї постійну користь, її треба порати і засівати певним насінням; як біла челядь вдатна сама собою лише породжувати безформні клапті та шматки плоті, а для сплодження здорового і міцного потомства її слід скріпити іншим насінням, так і з нашим духом. Якщо не дати йому роботи, скерувавши на певний предмет, який би тримав його у шорах, він починає безладно кидатися на всі боки, по широкому полю уяви:

Так, розплескавшись на поверхні плинній, у посуді міднім,

Сонячне світло чи місяця круг світосяйний, блукають

Всюди по стінах, а там, підіймаючись вище і вище,

На виліпній зупиняються стелі і блищами грають.

Верґілій, Енеїда, VIII, 22

Пер. Миколи Зерова

І нема такого шаленства, такої чудасії, яких би не сплодив він, у такому збудженні перебуваючи,

Де ніби в маренні хворого будуть безладно зринати

Всякі дива.

Горацій, Про поетичне мистецтво, 7

Пер. Андрія Содомори

Душа, яка не має визначеної мети, гине, бо, як мовиться, хто скрізь, той ніде:

Хто вже мешкає всюди, Максиме, той не мешка нігде.

Марціал, VII, 73

Знайшовши віднедавна втечище у хатньому затишку, я повзяв собі намір не братися ні до чого і провести у спокої та самоті той недовгий час, що мені залишається ще прожити. Здавалося мені, що для мого духу нема і не може бути більшого призвілля, ніж байдикувати, аби мати змогу тішитися на самоті, зосередитися і замкнутися в собі. Я сподівався, що тепер легше йому буде добитися цього, бо з роками він постатечнішав і змужнів. Але я бачу, що у неробстві думка тільки дармує

Лукан, IV, 704

і що, навпаки, розум мій, ніби з порваною гнуздечкою кінь, у сто разів шпаркіше ганяє самохіть, ніж робив це на звичній службі. Справді-бо, він плодить стільки химер одну за одною, без ладу і складу, стільки фантастичних монстрів, що, забажавши тверезо зважити, наскільки вони дивацькі та безглузді, я заходився списувати їх на папері, в надії, що згодом глузд мій, поглянувши на них свіжим оком, може, засоромиться і схаменеться.

Розділ IX

Про скоробрех

Нема людини, якій так важко було б говорити з пам'яті, як мені. Адже я не маю її ані крихти і не гадаю, аби хтось інший міг у цьому зі мною зрівнятися. Решта моїх якостей звичайні й пересічні, але тут я — щось цілком виняткове і рідкісне, а отже,