Дені Дідро - Жак-фаталіст

та використовується виключно з розважальною метою. Композиція «Жака-фаталіста», яка на перший погляд здається складною та хаотичною, насправді, якщо уважно проаналізувати, виявляється раціоналістично чіткою. її принцип генетично споріднений з національною французькою літературною традицією, в якій прикладом для наслідування у Дідро є Рабле.

«Жак-фаталіст» — це інтелектуальна гра автора з читачем та водночас філософська притча. З точки зору композиційної структури та жанрової специфіки, «Жак-фаталіст» являє собою збірку новел, оповідань, анекдотів, алегоричних настанов, філософських притч, об'єднаних між собою певною фабулою та образом кмітливого слуги. Весь цей матеріал у своїй сукупності дає широке реалістичне зображення життя сучасників Дідро. Ідейним стрижнем роману є послідовна авторська світоглядна концепція. Дідро намагається залучити читача до співавторства, розбудити його розум, позбавити упередженості. Важко зрозуміти, хто є героями роману, а хто автором. Авторське «Я» виступає в романі не тільки у традиційній формі співрозмовника, що обговорює з читачем філософські питання. «Я» абсолютно відкрито вигадує роман на очах у читача, і саме про це говорить з ним. «Я» — такий самий персонаж роману, як і всі інші, але мудріший за них завдяки тому, що не приховує від читача, що роман являє собою якусь створювану цим «Я» умовність, яку, за бажання, легко змінити. «Я» повсякчасно повторює читачеві, що це зовсім «не роман», але «якщо читач захоче, може стати романом».

Перипетії нагромаджуються на шляху мандрівників, здавалось би, з однією фатальною метою: завадити Жаку розказати Панові історію свого кохання. Ця історія є своєрідним лейтмотивом подорожі Жака, її кінцевою метою, його мрією про щастя, якій волею неба судилося справдитися, але чи буде щасливим Жак від цього — то вже проблема його власного відношення, так би мовити, філософське питання: «Що є щастя?». У його постановці й полягає суть твору, а відповідь читач мусить шукати сам, тому що перефразуючи Овідія, на те йому небом і дано високе чоло, щоб підводити його до зірок.[9]

У кінцевому підсумку «Жак-фаталіст» говорить про те, про що і «Черниця», і «Небіж Рамо» — про необхідність духовного звільнення особисті від упередження та забобонів, бо тільки духовно вільна людина може взяти на себе цілковиту відповідальність за своє життя.

Недаремно кажуть, що коли людина перестає читати Дідро, вона перестає мислити.

Наталія Косенко

ЧЕРНИЦЯ

Якщо маркіз де Круамар відповість мені, його відповідь стане першими рядками цього оповідання. Перед тим як написати йому, я про нього розвідала. Він — світська людина, відзначився по службі; літній, був одружений; має дочку і двох синів, яких любить і які люблять його. Родовитий, освічений, розумний, знається на мистецтві, на вдачу дуже своєрідний. Мені хвалили його чулість, честь і чесність. З того глибокого інтересу, що він виявив до моєї справи, і з усього того, що мені про нього казали, я побачила, що, звернувшись до нього, аж ніяк не схибила. Але годі сподіватися, що він візьметься змінити мою долю, не знаючи, хто я така. З цієї причини й постановила я перебороти своє самолюбство та огиду й розпочати оці записки, де без хисту й уміння, з дитячою простотою своїх літ і щирістю своєї вдачі змальовую частину свого нещастя. Може, заступник мій того зажадає, а може, й мені самій у голову спаде закінчити їх згодом, коли далекі події вже притлумляться в моїй уяві, — тоді, гадаю, цей короткий підсумок їх і глибоке враження, що залишиться від них на все моє життя, допоможуть мені досить чітко їх пригадати.

Батько мій був адвокат. З матір'ю він побрався вже в літах, і з нею мав трьох дочок. Достатку в нього було більше ніж треба, щоб їх добре влаштувати, та для цього він мусив хоч би однаково любити їх, а сказати це про нього я аж ніяк не можу. Річ певна: розумом, обличчям, вдачею і здібностями я краща була від сестер, і це батькам моїм завдавало, як мені здавалося, прикрості. Ті переваги над сестрами, що дала мені природа й моя пильність, обертались для мене на джерело смутку, тому й бажала я ще з дитинства в усьому на них бути схожою, щоб і мене теж так, як їх, любили, жаліли, обдаровували та прощали. Коли скаже, було, хтось матері: у вас діти чарівні, то на мене ці слова ніколи не поширювались. Іноді я мала добру нагороду за ту несправедливість, але за похвалу, яку я діставала, мені було стільки клопоту, коли ми лишалися самі, що вже воліла я краще байдужості, образи навіть. Що більше прихильності виявляли до мене гості, то лихіші ставали батьки, коли гості розходились. О, скільки плакала я, що не народилася бридкою, грубою, дурною, гордовитою, одне слово, з усіма тими хибами, завдяки яким їх любили батьки! Я питала у самої себе: чому батько й мати, люди, зрештою, чесні, справедливі й побожні, такі несправедливі до мене? Сказати вам, пане? З окремих слів, якими спересердя прохопився батько, бо був він гнівливий, з деяких обставин, що належали до різних періодів мого життя, з балачок між сусідами і слугами я здогадувалася про причину їхньої неласки до мене, і це, слід сказати, навіть трохи виправдовувало їх у моїх очах. Може, батько мій не зовсім певен був щодо мого народження, може, я нагадувала своїй матері про якусь її провину, про невдячність людини, якій вона надто довірилася. Хіба я знаю? Та коли здогади ці й необгрунтовані, що я втрачаю, звіряючи їх вам? Це писання ви спалите, а я обіцяю спалити ваші відповіді.

На світ ми з'явилися одна по одній невдовзі, тож і дорослими стали всі троє разом. Нагодилися женихи. За старшою сестрою упадав один чарівний юнак. Я помітила, що накинув оком він на мене, а вона була ввесь час лише приводом, щоб з'являтися в нас. Я розуміла, яку біду може накликати на мене його увага, тому й розказала про це матері. Мабуть, за все моє життя я тільки це й зробила їй приємного, і ось яка була мені винагорода. Днів за чотири, у всякому разі днів за кілька, мені сказали, що для мене знайшли місце в монастирі, і наступного дня мене відвезли туди. Я так зле почувалася в батьківській господі, що ця подія мене не засмутила, і я пішла до монастиря св. Марії[10] — то був мій перший монастир — дуже радо. Тим часом юнак, що залицявся