Олександр Мелентійович Волков - Чарівник Смарагдового міста

Але як ви сюди потрапили?

— Ми йдемо в Смарагдове місто до Великого Чарівника Гудвіна і заночували у твоїй хатині.

— Чого ви йдете до Гудвіна?

— Я хочу, щоб Гудвін повернув мене у Канзас, до тата й мами, — сказала Еллі.

— А я хочу попросити у нього трішки мозку для моєї солом'яної голови, — відповів Страшило.

— А я йду просто тому, що люблю Еллі, і тому, що це мій обов'язок — захищати її від ворогів! — сказав Тотошко.

Залізний Дроворуб глибоко замислився.

— А як ви вважаєте, Гудвін зможе дати мені серце?

— Гадаю, зможе, — відповіла Еллі. — Це йому не важче, ніж дати Страшилові мозок.

— Так ось, якщо ви мене візьмете у свою компанію, я піду з вами до Смарагдового міста й попрошу Великого Гудвіна, щоб дав мені серце. Адже серце — моє найзаповітніше бажання.

Еллі радісно вигукнула:

— Ой, друзі мої, яка я рада! Тепер вас двоє, і у вас двоє заповітних бажань!

— Попливемо, тобто, підемо з нами, — добродушно погодився Страшило.

Залізний Дроворуб попрохав Еллі доверху наповнити маслом маслянку й покласти її на дно кошика.

— Я можу потрапити під дощ і заіржавіти, — пояснив він, — і тому без маслянки мені буде непереливки.

Потім Дроворуб підняв сокиру, і вони пішли через ліс до шляху, вибрукуваного жовтою цеглою.

Для Еллі і Страшила було велике щастя зустріти такого супутника, як Залізний Дроворуб, — дужого і кмітливого.

Коли Дроворуб помітив, що Страшило спирається на кострубатий, сучкуватий дрючок, він одразу ж зрізав з дерева рівненьку гілочку й зробив для товариша зручний і міцний ціпок.

Незабаром мандрівники підійшли до місця, де шлях заріс чагарями і став непрохідним.

Та Залізний Дроворуб запрацював своєю величезною сокирою і швиденько розчистив дорогу.

Еллі йшла замислена і не помітила, як Страшило звалився у яму. Йому довелося гукати на поміч друзів..

— А чому ти не обійшов навколо? — запитав Залізний Дроворуб.

— Не знаю! — щиросердно відповів Страшило. — Розумієш, у мене голова напхана соломою, і я йду до Гудвіна попрохати трішки мозку.

— Мозок не найголовніше. У всякому разі — це не найкраще на світі, — сказав Дроворуб.

— Невже? — здивувався Страшило. — Чому ти так гадаєш?

— Раніше у мене був мозок, — пояснив Залізний Дроворуб. — Однак тепер, коли доводиться вибирати між мозком і серцем, я віддаю перевагу серцю.

— А чому? — запитав Страшило.

— Послухайте мою історію, і тоді ви все зрозумієте.

І Залізний Дроворуб заходився розповідати їм свою історію.

— Я — дроворуб. Коли став дорослим, вирішив одружитися. Від усього серця я покохав одну гарненьку дівчину, тоді я ще був, як і всі люди, з м'яса і кісток. Однак лиха тітка, у котрої жила дівчина, не захотіла розлучатися з нею, бо дівчина працювала на неї. Тітка пішла до чаклунки Гінгеми й пообіцяла назбирати їй цілий кошик найжирніших п'явок, якщо та не допустить весілля.

— Злу Гінгему забито! — урвав його Страшило.

— Хто це зробив?

— Еллі! Вона прилетіла на Будиночку, що карає, і — крах! крах! — сіла чаклунці на голову.

— Шкода, що цього не сталося раніше! — зітхнув Залізний Дроворуб і вів далі: — Гінгема зачаклувала мою сокиру, та, відлетівши від дерева, відтяла мені ліву ногу. Я дуже засмутився: адже без ноги я не міг бути дроворубом. Я пішов до коваля, і той зробив мені чудову залізну ногу. Гінгема знову зачаклувала мою сокиру, і вона відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля. Дівчина кохала мене, як і раніше, і не відмовлялась вийти за мене заміж. «Ми чимало заощадимо на чоботях і штанях», — казала вона. Однак лиха чаклунка не заспокоїлась: адже їй дуже хотілося одержати обіцяний кошик п'явок. Отак я втратив руки, і коваль зробив мені залізні. Коли ж сокира відтяла мені голову, я подумав, що мені настав кінець. Але про це дізнався коваль і змайстрував мені чудову залізну голову. Я працював далі, і ми з дівчиною, як і раніше, кохали одне одне…

— Тебе, виходить, майстрували частинами, — глибокодумно зауважив Страшило. — А мене мій господар створив ураз…

— Найгірше попереду, — сумно розповідав Дроворуб. — Підступна Гінгема, видно, вирішила все ж доконати мене. Вона ще раз зачаклувала сокиру, і та розтяла мій тулуб на дві половини. Та, на щастя, коваль швидко дізнався про це і зробив мені залізний тулуб, прикріпивши до нього на шарнірах мою голову, руки і ноги. Але — на жаль! — я не мав більше серця: ковалю не вдалося його вставити. І я вирішив, що людина без серця не має права кохати дівчину. Я повернув моїй нареченій її слово вірності і сказав, що тепер вона звільнена від своєї обіцянки. Дивна дівчина чомусь зовсім цьому не зраділа, а сказала, що кохає мене, як і раніше, й чекатиме, коли я схаменуся. Що тепер з нею, не відаю: адже ми не бачились більше року…

Залізний Дроворуб зітхнув, і сльози покотились у нього з очей.

— Бережись! — злякано вигукнув Страшило і витер йому сльози блакитним носовичком. — Ти ж бо знову заіржавієш від сліз.

— Дякую, мій друже! — сказав Дроворуб. — Я забув, що мені не можна плакати. Будь-яка вода шкідлива для мене… Отже, я пишався своїм новим металевим тілом і вже не боявся зачарованої сокири. Мене страхала тепер лише іржа, але я завжди носив із собою маслянку. Та одного разу я забув її, потрапив під зливу і так заіржавів, що не міг зрушити з місця, доки ви не порятували мене. Я впевнений, що й цю зливу на мене наслала підступна Гінгема… Як це жахливо — цілий рік стовбичити у лісі і думати, що в тебе немає серця!

— З цим можна порівняти лише стирчання на кілку посеред пшеничного лану, — перебив його Страшило. — Щоправда, повз мене проходили люди і можна було розмовляти з воронами…

— Коли мене кохали, я був найщасливішою людиною, — продовжував Залізний Дроворуб, зітхаючи. — Якщо Гудвін дасть мені серце, я повернусь до країни Жуванів, оженюсь. Можливо, моя любка ще чекає на мене…

— А я, — вперто правив своєї Страшило, — вважаю, що мозок краще, ніж серце: коли немає мозку, то й серце ні до чого.

— А мені потрібне серце! — заперечив Залізний Дроворуб. — Мозок не робить людину щасливою, а щастя — це найкраще, що є на світі.

Еллі мовчала, бо не знала, хто з її нових друзів правий.

ЕЛЛІ В ПОЛОНІ У ЛЮДОЖЕРА

іс ставав дедалі глухішим. Віття дерев, сплітаючись угорі, не пропускало сонячних променів. На шляху, вибрукуваному жовтою цеглою, стояла напівтемрява.

Йшли до пізнього вечора.