Патрік Зюскінд - Голуб

про цей випадок. Насамперед через клякси. Основна проблема — це забруднення проходу послідом голуба, що суперечить правилам внутрішнього розпорядку. Згідно з правилами, прохід, сходи та туалет повинні завжди бути чистими.

Він не міг пригадати, щоб ще колись у житті йому доводилося вести таку заплутану розмову. Брехня, здавалося, проявилася у своїх найгрубіших рисах, а єдина правда, яку вона мала приховати, а саме: що він ніколи й нізащо не зміг би прогнати голуба, а навпаки, голуб уже давно прогнав його, була виявлена найнеприємнішим чином; і навіть якщо мадам Рокар не почула цю правду з його слів, то вона мусила прочитати її зараз на його обличчі, бо він відчув, як його кинуло в жар, як кров’ю налилося обличчя і як палали від сорому його щоки.

Та мадам Рокар удавала, ніби нічого не помічала (або вона справді нічого не помітила?), вона тільки сказала:

— Дякую вам за повідомлення, месьє. Я про це подбаю, — після чого схилила голову і, обігнувши Йонатана, прочовгала до вбиральні біля своєї комірчини, де й зникла.

Йонатан дивився їй услід. Якщо у ньому й залишалися якісь крихти надії на те, що хтось зможе врятувати його від голуба, то зараз вони зникли разом з сумним видовищем щезлої у своїй вбиральні мадам Рокар. «Ні про що вона не подбає, — подумав він, — ні про що. Та й навіщо воно їй треба? Вона лише консьєржка, а отже, зобов’язана підмітати сходи та коридор, чистити один раз на тиждень спільну вбиральню, але аж ніяк не проганяти якогось голуба. Найпізніше сьогодні пополудні вона нап’ється вермуту й забуде про цей випадок, якщо вже не забула зараз, у цю мить…»

* * *

Рівно о восьмій годині п’ятнадцять хвилин Йонатан був перед банком, саме на п’ять хвилин раніше, ніж прибули заступник директора месьє Вільман та мадам Рок, старша касирка. Всі разом вони відчинили головний портал: Йонатан — зовнішні віконниці-ґрати, мадам Рок — зовнішні скляні бронедвері, месьє Вільман — внутрішні скляні бронедвері. Потім Йонатан та месьє Вільман вимкнули своїми торцевими ключами сигналізацію, Йонатан та мадам Рок відчинили аварійні двері з подвійним замком, що вели до підвального приміщення, після чого мадам Рок та месьє Вільман зникли в підвалі, щоб своїми сполученими ключами відчинити сейфи, у той час як Йонатан, сховавши валізу, парасолю та зимове пальто в гардеробі поруч з туалетами, зайняв своє місце біля внутрішніх скляних бронедверей та почав запускати співробітників, що поступово надходили, натискаючи на дві кнопки, одна з яких в автоматичному режимі за ключовою схемою відчиняла зовнішні, а друга — внутрішні бронедвері. О восьмій сорок п’ять увесь персонал зібрався, кожен розмістився на своєму робочому місці за віконечками, у касовому залі або в конторах, і Йонатан вийшов з банку, щоб зайняти свій пост на мармурових східцях перед головним порталом. Почалося його безпосереднє чергування.

Це чергування ось уже протягом тридцяти років полягало ні в чому іншому, як у тому, що Йонатан у першій половині дня з дев'ятої до тринадцятої та з чотирнадцятої тридцяти до сімнадцятої тридцяти пополудні простоював перед порталом або патрулював розміреним кроком туди-сюди на найнижчій із трьох мармурових сходинок. Десь близько пів на десяту та між шістнадцятою тридцять та сімнадцятою була невеличка перерва, викликана поважним заїздом чорного лімузина месьє Рьоделя, директора. Необхідно було залишити пост на мармуровій сходинці, пробігти майже дванадцять метрів уздовж будівлі банку до в’їзних воріт на задвірку, відсунути важкі металеві ґрати, прикласти руку до краю картуза для шанобливого привітання і пропустити лімузин. Подібне могло трапитися зранку в першій половині дня або пізно пополудні, коли заїжджав синій броньований автомобіль «Служби перевезення коштовностей Брінка». Для нього теж треба було відчинити металеві ґрати, його пасажирові так само належав вітальний жест, звісно, не шанобливий, коли долоня торкається козирка, а недбаліший, яким вітають колег, легенько змахуючи від кашкета вказівним пальцем. А більше нічого не відбувалося. Йонатан стояв собі, дивився поперед себе й чекав. Часом він дивився собі під ноги, часом — на бруківку, а іноді — на кафе по інший бік вулиці. Часом він проходив по нижній мармуровій сходинці сім кроків ліворуч та сім кроків праворуч або залишав нижню сходинку та ставав на другу, а іноді, коли сонце пекло несамовито і спека вичавлювала вологу під ободом кашкета, він вибирався аж на третю сходинку, затінену дахом порталу, щоб там, знявши на мить кашкета та витерши рукавом спітніле чоло, продовжувати стояти, дивитися і чекати.

Одного разу він порахував, що до пенсії час його стояння на цих трьох мармурових сходинках становитиме сімдесят п’ять тисяч годин. Таким чином, він буде, напевне, єдиною людиною у всьому Парижі — а може, й у всій Франції, — яка найдовше простояла на одному й тому самому місці. Очевидно, він уже був такою людиною, провівши на мармурових сходах п’ятдесят п’ять тисяч годин. У місті було зовсім мало охоронців з постійним місцем роботи. Більшість банків користувалися послугами так званих Товариств охорони об’єктів, які виставляли перед їхніми дверима молодиків із широко розставленими ногами та неприязним поглядом, які через кілька місяців, а часто навіть через кілька тижнів змінювалися іншими типами з такими самими неприязними поглядами — буцімто з психологічних причин: вважалося, що пильність охоронця, який надто довго відбуває службу на одному й тому самому місці, з часом слабшає; його реакція на події довкола притуплюється; він стає ледачим, недбалим, а отже, непридатним для своїх обов’язків…

Усе це нісенітниця! Йонатану було краще знати: пильність вартового згасала вже через кілька годин. Своє оточення, а тим паче багато сотень людей, які заходили до банку, він з першого дня сприймав несвідомо, та в цьому й не було потреби, бо грабіжника банку все одно неможливо було відрізнити від звичайного клієнта. І навіть якби охоронець міг це зробити й перегородити грабіжникові шлях, то він давно був би застрелений і мертвий, навіть не встигнувши розстебнути кобуру, тому що грабіжник, на відміну від охоронця, володів незаперечною перевагою несподіванки.

Немов сфінкс, так вважав Йонатан (бо він колись читав у одній зі своїх книг про сфінксів), — охоронець був немов сфінкс. Він впливав не дією, а звичайною тілесною присутністю. Її і тільки її він протиставляв потенційному грабіжникові. «Ти мусиш пройти повз мене, — каже сфінкс осквернителю могил, — я не можу тебе зупинити, але ти мусиш пройти повз мене; і якщо ти посмієш це зробити, тобі не уникнути помсти богів та ман фараона!» Так і охоронець: «Ти