Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Звучить, начебто Веннерстрьом розтратив трохи грошей УПП. У «Сканська» зникло півмільярда, а історія з «золотими парашутами» директорів «АВВ» обійшлася десь у мільярд — ось що вже справді обурило народ. А тут, схоже, і писати особливо ні про що, — сказав Мікаель. — Сьогоднішній читач вже переситився статтями про некомпетентних ділків, навіть якщо йдеться про гроші від податків. У цій історії є що-небудь іще?

— Це тільки початок.

— Звідки тобі відомо про махінації Веннерстрьома в Польщі?

— У дев’яностих роках я працював у Торговельному банку. Вгадай, хто проводив перевірки для представника банку в УПП?

— Он воно що. Ану ж бо, розкажи.

— Так от, двома словами все відбувалося так. УПП отримує від Веннерстрьома пояснення. Складаються папери. Гроші, що залишилися, повертаються. Повернути шість мільйонів — це було придумано дуже спритно. Якщо хтось з’являється на порозі з мішком грошей, які він хоче тобі віддати, адже ти, хай йому біс, ні за що не засумніваєшся в чесності його намірів.

— Ближче до справи.

— Але, дорогий Блумквісте, я ж бо і кажу про справу. В УПП звітом Веннерстрьома залишилися задоволені. Капітал, зрозуміла річ, пішов під три чорти, але до того, як його вкладали, ніяких претензій не було. Ми проглянули рахунки, трансферти і всі інші папери. Із звітністю скрізь усе гаразд. Я в це повірив. Мій шеф теж. В УПП повірили, і уряду було нічого додати.

— То в чому ж заковика?

— Ось тепер історія набуває делікатного характеру, — сказав Ліндберґ. Раптом він якось різко протверезів і більше не здавався п’яним. — Позаяк ти у нас журналіст, зваж, що це не для преси.

— Облиш. Ти ж не можеш спершу видати мені інформацію, а тоді взяти та й заявити, що я не маю права нею скористатися.

— Звичайно, можу. Але те, що я тобі розповів, зовсім не є таємницею. Якщо маєш бажання, можеш піти й ознайомитися із звітом. Про решту — про що я поки ще не розповів — ти теж можеш написати, але за умови, що я там фігуруватиму як анонімне джерело.

— А, отак? Але, згідно із загальноприйнятою термінологією, «не для преси» означає, що мені повідомили щось по секрету і писати про це я не маю права.

— Плювати я хотів на термінологію. Пиши, що тобі здумається, але я — твоє анонімне джерело. Домовилися?

— Авжеж, — відповів Мікаель.

Заднім числом, звичайно, стало ясно, що він зробив помилку, коли дав таку відповідь.

— Ну гаразд. Значить, уся історія з «Міносом» розігрувалася років десять тому, відразу після падіння Берлінської стіни, коли більшовики почали ставати доброчесними капіталістами. Я був одним з тих, хто перевіряв Веннерстрьома, і мені весь час здавалося, що в цій історії щось нечисто.

— Чому ти нічого не сказав у процесі перевірки?

— Я обговорював це зі своїм шефом, проте зачепитися виявилося ні за що. Всі папери були в порядку, і мені залишалося тільки поставити свій підпис під звітом. Але потім кожного разу, коли я натрапляв на ім’я Веннерстрьома в пресі, мої думки поверталися до «Міноса».

— Ясно.

— Бачиш, за кілька років по тому, в середині дев’яностих, мій банк вів деякі справи з Веннерстрьомом. Правду кажучи, справи досить великі. І вийшло не дуже вдало.

— Він надув вас на грошах?

— Ні, не так грубо. Обидві сторони на цьому заробили. Проблема швидше в тому, що… навіть не знаю, як це пояснити. Зараз я вже починаю говорити про власного працедавця, і мені б не хотілося вдаватися в подробиці. Проте мене вразило, яке несхвальне загальне враження від усього цього залишилося. А в ЗМІ Веннерстрьом зображується як великий економічний оракул і за рахунок цього живе. Довіра — його капітал.

— Я розумію, що ти маєш на увазі.

— У мене ж склалося враження, що ця людина просто блефує. Ніякими особливими економічними талантами він не міг похвалитися. Навпаки, у деяких питаннях його знання здавалися мені неймовірно поверховими. У нього було кілька справді тямущих молодих бійців у ролі радників, але сам він мені відверто не подобався.

— Ну і що далі?

— З рік тому я їздив до Польщі у зовсім іншій справі. Наша компанія вечеряла разом з кількома інвесторами з Лодзі, і я випадково опинився за одним столом з бургомістром. Ми говорили про те, як важко поставити на ноги польську економіку, і якось само собою вийшло, що я згадав «Мінос». Бургомістр якийсь час дивився на мене явно здивовано — ніби він ніколи і не чув про «Мінос», — а потім пригадав, що було якесь брудне дільце, з якого так нічого і не вийшло. Він із сміхом відмахнувся і сказав — цитую: «Якби це було все, на що здатні шведські інвестори, його країна незабаром би геть розорилася». Уловлюєш?

— Вислів означає, що в Лодзі розумний бургомістр, але кажи далі.

— Ця фраза засіла у мене в голові і не давала спокою. Наступного дня у мене вранці була зустріч, а решта дня залишалась вільна. Власне із зловредності я поїхав подивитися на фабрику «Мінос», що вже закрилася, вона була зовсім поряд із Лодзю, в маленькому селищі з одним шинком у якомусь сараї і з нужником у дворі. Величезна нібито фабрика «Мінос» насправді виявилася старою розвалюхою, ветхим складським приміщенням з гофрованого заліза, побудованим Червоною армією в п’ятдесятих роках. Неподалік я надибав сторожа, який трохи шпрехав по-німецьки, і дізнався, що його двоюрідний брат працював на «Міносі». Той жив зовсім поряд, і я пішов до нього додому. Сторож зголосився мене провести і бути за перекладача. Хочеш почути, що мені розповіли?

— Просто згораю з нетерплячки.

— Фабрику запустили восени дев’яносто другого року. Працювало там максимум п’ятнадцятеро людей, в основному старі жінки. Зарплата була близько ста п’ятдесяти крон на місяць. Спершу в них повністю було відсутнє устаткування, і робітники прибирали розвалюху. На початку жовтня прибули три картонажні машини, придбані в Португалії. Старезні, зношені й абсолютно застарілі. Ціна цьому мотлоху була щонайбільше кілька тисяч. Машини, правда, працювали, але безперервно ламалися. Запчастини, звісно, були відсутні, і виробництво доводилося постійно зупиняти. Найчастіше хто-небудь з робітників лагодив машини підручними засобами.

— Це вже починає бути схожим на матеріал, — визнав Мікаель. — Що ж фабрика насправді виробляла?

— Протягом дев’яносто другого року і половини дев’яносто третього вони гнали найзвичайнісінькі коробки для мийних засобів, упаковки для яєць і таке інше. Потім почали робити паперові пакети. Але фабриці постійно бракувало сировини, і про масове виробництво мова ніколи не йшла.

— Якось не дуже схоже на велике капіталовкладення.

— Я