Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

й говорить превелебному: «Панотче Василію, гріх візьмемо на душу, якщо не обмиємо таку велику радість». І спокусив, диявол, отця. Залізли до когось у пивницю і дві доби не просихали. Панотець, небожатко, так набралися, що й ключі від церкви загубили. Півдня люди шукали, доки не знайшли їх десь у болоті. Та це ще півбіди. Диявол, — тітка обертає голову до печі, — почув, що гірким пахне, то й швидко чкурнув додому. А отця Василія ще й на утренню приперло. Забрьохані, опухлі, п’яні, пан превелебний вилізли на амвон, підперли голову руками та й речуть, ледве ворушачи язиком: «Християне, вівці мої заблудші, ми з вами пережили таку велику війну і уціліли, вижили на зло всім смертям, — бехнули кулаком по амвону. — То чого ж, скажіть, вівці мої, і далі оплакуємо у храмі божому самі себе. Нам же веселитися треба». І тут панотець вийняли з-під ризи пляшку вина, налили у чашу для причастя і громовим голосом прорекли: «Я п’ю за вас, християни, що живете у мирі, п’ю за мертвих, які цей мир принесли, п’ю за сонце, за небо, за землю, за трави, за птиць, за вітер, за ріки, моря, океани…» А коли превелебний вже й не знали, за що пити, то й випили. А далі у святого отця немов біс вселився. Як заспівають:

Ой Марічко, чічері, чічері, чічері,

Розчеши ми кучері, кучері, кучері.

І, понукуючи себе вигуками «ас-с-а! ас-с-с-а! а-с-с-са!», отець Василій пішли у танець. Кілька жінок одразу зомліли, а інші, хрестячись, почали розбігатися із церкви, куди очі виділи. Твій дідо Василь ще із двома чоловіками ледве зв’язали святого отця і поволокли у ризницю. А от чутка про осквернення храму божого уже й побігла із злих язиків аж до єпархії. Кажуть, коли єпископ почув про содіяне, одразу зліг із сердечним приступом. Що тепер буде із паном превелебним — один господь знає.

— О боже, ти краще про мене подумай, у-е-ей, — заволав із печі вуйко Семен. — Помираю, помираю, люди добрі, спасайте грішну душу, у-і-і-є-єй.

— Давай, давай! — спліскує тітка руками. — Красивіше не можеш?! Голосніше, голосніше! Аби не тільки люди, а й чорти вчули й прибігли за твоєю чорною душею. Цілу ніч надходять на нього рвоти, — звертається Йолана до нас, — а блювати ж нічим, то й мучиться.

— Дали б йому похмелитися, мо’, ліпше б стало? — співчуваюче зиркаю на піч.

Зачувши мої слова, вуйко Семен притих і ледь чутно прошепотів:

— Долю би-сь мав, солоденький.

— Псячої крові йому наточу і дам спити, — сердито зблискує очима тітка. — Хай мучиться, а ні — то здихає, бо серце уже не може стерпіти, що творить нечестивець.

— О-й-й-й, у-а-є-ей, — виривається розчаровано. — Хай тільки раз мені полегшає, то я, то я… — грозить вуйко Семен і хвицав у лютій безпомічності ногами…

— То знову нап’єшся, як свиня, — пророче підсумовує тітка і виходить у сіни.

Я тим часом підходжу до печі і тихо раджу вуйкові Семенові:

— Коли вам так лихо, ходімо з нами до діда Василя. Повіншуємо йому, а він, це точно, почастує вас. Самі відаєте, скільки у нього того добра…

Живий вогонь на мент зблискує в очах вуйка Семена й одразу згасає.

— Босий би по снігу лютому побіг, — зітхає він. — Але дідо твій, скоченів би там, де є, ніколи не простить мені корови Чорнульки…

Від великого жалю, що мій заманливий намір нездійсненний, у вуйка Семена аж вибігають і тремтять на щоках дві пекучі сльозини.

Історія про те, як Другий Фронт обвів довкола пальця мого завжди поміркованого і хитрого діда Пастеляка, набула у селі широкого розголосу, довго смішила всіх.

…Було це ще перед війною, коли жила покійна нині Калина — наша баба по батькові.

Якось молода вдовиця Марія Швайличка — одна із посестер во Христі — настарала грошей, звичайно, теж не без помочі вуйка Семена, і вирішила купити корову. Сусіди порадили звабливій молодиці звернутися до Василя Пастеляка — нашого діда. Саме о тій порі він вельми ревно шукав покупця на одну із ліпших своїх корів — Чорнульку. Знаючи вдачу діда, що той ніколи просто так не віддасть з господарства навіть завалящого цвяха, люди насторожились: кожен-бо відав, що Пастелякова Чорнуля у всьому селі найщедріша на молоко, а газда її продає. Охочі до купівлі билися в різних здогадах, але втямити нічого не могли. Аж тут трапилася під руку легкодумна Марія Швайличка. Розпалені цікавістю сусіди і нараїли молодицю піти сторгуватися. Проте Швайличка виявилася не такою вже й простачкою, як гадалось. Зібравшись до діда, вона покликала у сватачі вуйка Семена: він на всі довколишні села мав на худобу найгостріше око, і без нього в селі не відбувалося жодної купівлі-продажу живого товару — чи то корів, чи свиней, чи овець і кіз…

Прохання посестри во Христі підняло настрій у вуйка Семена. Він кинув серед поля мотику — саме підгортали з тіткою картоплю — підперезався, прилизався і рушив з Марією до діда Пастеляка.

Уздрівши на воротах вуйка Семена із Швайличкою, дід якось зщулився й сердито шепнув бабі Калині:

— На якого бога приплентався цей ведмідь голозадий! Чорт би ’му копитом зуби вибив. Рахуй, все пропало!..

— Ой, маєш правду, Васильку. Пропало, пропало… — так же пошепки відповіла баба й, улесливо посміхаючись, ласкаво запросила покупців у двір.

— Корівка молода. Молочко дає солодке, масне. Коби не потрібні нагальні гроші, ніколи б її не продавали, — заспівала із жалем баба, проводячи покупців до хліва.

— Ану виведіть лише її на двір, — попросив вуйко діда.

— Тільки не здумайте торгуватися, — рішуче попередив дід. — Я сказав своє — і ні копійки менше.

— Гроші ми ще не платимо, — заспокійливо відповів вуйко, хитро косячись на Швайличку. — Спершу виведіть на сонце корову, хай обдивимо, а потім вже прицінимось.

— Що там прицінюватися, — засокорила баба. — У нас піввулиці молоком годується. Ви людей розпитайте, яке воно смачне, масне… За один удій — повне відро до хати несу. А корівка яка розумна, чемна… Тільки прокинуся вранці, а вона зачує і вже так радісно із хліва до мене вітається, ласкаво просить подоїти. А що вже мудре боже створіння, тихе — муху жаліє з себе змахнути.

У цей час дід Василь, чортихаючись під ніс, виволік із хліва Чорнулю, яка своєю подобою більше нагадувала пекельного цербера, аніж тихе, мудре боже створіння.

Корова була середньої ваги, молода, аж до синяви чорна. Широко розкинувши ноги, очима, повними лілової люті, блискала на покупців. Вуйко Семен досвідченим оком почав промацувати