Ернст Юнгер - В сталевих грозах

братами Штайнфорт, що полягли на Соммі. Ми мешкали втрьох чи вчотирьох і спільно вели господарство. З особливою приємністю пригадую наші регулярні вечері, що складалися з яєчні та смаженої картоплі. В неділю ми дозволяли собі традиційного для цієї місцевості кролика чи когута. Оскільки я був відповідальний за закупи на вечерю, наша господиня якось виклала мені стосик квитанцій, які дістала від солдатів, що здійснювали реквізицію. Перли народного гумору, здебільшого подібного змісту: стрілець такий-то люб'язно надав певні послуги доньці дому і для відновлення чоловічої сили реквізував 12 яєць.

Місцеві дуже дивувалися, що ми, прості солдати, всі як один більш-менш пристойно володіємо французькою. Іноді навколо цього виникали дуже потішні випадки. Так, одного ранку ми з Клементом сиділи в сільського цирюльника, який саме заніс над Клементом бритву, коли хтось із черги гукнув на глухому діалекті шампанських селян: «Переріж йому заодно й горлянку…», провівши собі ребром долоні по горлу.

На його превеликий жах Клемент, не змигнувши оком, відповів: «Як на мене, я б волів її зберегти…», засвідчивши ту незворушність, яка й личить воїну.

Всередині лютого нас, бійців 73-го, заскочила зненацька звістка про великі втрати нашого полку під Перте, і ми дуже сумували, що провели ці дні далеко від наших товаришів. Запекла оборона полкової ділянки у «Відьминому казані» принесла нам почесне звання «Левів Перте», яке супроводжувало нас на всіх відрізках Західного фронту. Крім того, нас знали і як «ґібралтарців», через синю ґібралтарську стрічку, яку ми носили в пам'ять про наш первинний полк, Ганноверський гвардійський, який обороняв фортецю Ґібралтар від французів та іспанців у 1779–1783 роках.

Повідомлення про лихо застало нас посеред ночі, під час звичного застілля під головуванням лейтенанта Гоппе. Один із бражників, Довготелесий Беренс, власне той, що уклав старого до стайні, вже після першого переляку хотів розпрощатися — «бо пиво йому в горло не йшло». Однак Гоппе не дав йому піти, зауваживши, що це суперечить солдатському звичаю. Гоппе мав рацію; він сам через кілька тижнів поліг під Лез Епаржем перед стрілецькою лінією своєї роти.

21 березня ми після невеличкого екзамену повернулися в полк, знову розташований у Базанкурі. В ті дні він, після великого параду й прощальної промови генерала фон Емміха був від'єднаний від Десятого корпусу. 24 березня нас повантажили й повезли аж в околиці Брюсселю, де разом із 76 і 164 полком приділили до 111 піхотної дивізії, з якими нам суджено було пройти аж до кінця війни.

Наш батальйон розквартирували в містечку Ерріне, посеред затишного фламандського краєвиду. Тут 29 березня я цілком щасливо зустрів свій 20-й день народження.

Хоча в бельгійців у домах було досить місця, нашу роту запхали до великої стодоли, в якій холодними березневими ночами гуляли суворі морські вітри тієї місцевості. А поза тим перебування в Ерінне було для нас добрим відпочинком; хоч нас і багато муштрували, зате забезпечення було добрим, а харчі недорогі.

Населення, що складалося наполовину з фламандців і наполовину з валлонів, було до нас дуже привітне. Я часто розмовляв з власником одного естаміне, невеличкого шинку, запеклим соціалістом і вільнодумцем, особлива порода яких водиться у Бельгії. У Великодню неділю він запросив мене на гостину й навіть чути не хотів, коли я запропонував заплатити за напої. Вже незабаром усі ми перезнайомилися і тепер у вільні пополудні кочували від хутора до хутора, широко розкиданих по цілій місцевості, аби у вичищених до блиску кухнях посидіти біля низьких печей, на круглих плитах яких стояв великий кавник. Неквапна розмова велася фламандською або нижньосаксонською.

Під кінець нашого перебування випогодилося, і це заохочувало нас до прогулянок у чарівних, багатих на воду околицях. Краєвид, у якому за ніч розкрилися жовті болотниці, мальовничо доповнювали численні роздягнені вояки, які, посідавши з білизною на колінах уздовж обсадженого тополями потічка, самозабутньо віддавалися полюванню на вошей. Мені самому ця напасть наразі не надто дошкуляла, тож я допомогав своєму бойовому товаришу Пріпке, купцю-експортеру з Гамбурга, загорнути важелезний камінь в його вовняну камізельку, що була населена так густо, як колись в давнину шати Невгамовного Симпліціссімуса[7], й занурити її, задля цілковитого винищення паразитів, у потоці. Позаяк нам довелось покинути Ерінне вкрай несподівано, вона, мабуть, так собі там преспокійно й зогнила.

12 квітня 1915 р. нас повантажили в Галі й повезли, аби збити з пантелику ймовірних шпигунів, довгим довкільним шляхом через північне крило фронту в район поля битви під Марс-ля-Тур. Рота зайняла вже звично стодолу в селі Тронвіль, одному з тих безнадійних, нудних, брудних лотаринзьких загумінків, побудованих з безладних кам'яних ящиків з пласкими дахами й без вікон. Через небезпеку повітряних нальотів ми були змушені перебувати майже весь час в переповненому селі; однак кілька разів навідувались і до дуже відомих поблизьких місцевостей Марс-ля-Тур і Ґравельотт. За кілька сот метрів від села дорогу до Ґравельотт перетинав кордон, біля якого на землі лежав розтрощений французький прикордонний стовпчик. Вечорами ми дозволяли собі тужливе задоволення пішки прогулятися до Німеччини.

Наша стодола була такою руїною, що треба було балансувати, аби не провалитися крізь спорохнявілі дошки на долівку. Одного вечора, коли наше відділення під орудою добропорядного капрала Керкгоффа, стоячи біля ясел, роздавало вечерю, зі стриху зірвалася велетенська дубова кроква і з несамовитим гуркотом полетіла вниз. На щастя, якраз над нашими головами її заклинило між двома глиняними простінками. Ми відбулися переляком, ось тільки наші прекрасні порції м'яса припорошились здійнятою курявою. Щойно ми після цього лиховісного знаку залізли в солому, як тут же почулося грюкання в браму, і стривожений голос фельдфебеля зірвав нас на ноги. Спершу, як то завжди при таких несподіванках, мить тиші, а потім дике замішання і галас: «Моя каска! Де мій речовий мішок? Чоботи не налазять! Ти потягнув мої патрони! Заткай пельку, опудало!»

Врешті усі таки зібралися, і ми рушили до залізничної станції в Шамблі, звідки вже за кілька хвилин виїхали на Паньї-сюр-Мозель. У вранішню пору ми видерлися на Мозельські пагорби й зупинилися в Прені, чарівному гірському селі, над яким височіла руїна замку. Цим разом наша стодола виявилася кам'яною будівлею, наповненою запашним сіном. Крізь її віконниці виднілися обсаджені виноградниками надмозельські пагорби й містечко Паньї, що лежало в долині й часто потерпало від снарядів та авіаційних бомб. Кілька разів снаряди влучали в Мозель, здіймаючи водяні стовпи заввишки з вежу.

Тепла весняна погода оживляла нас і спокушала у вільні години на довгі прогулянки серед розкішних пагорбів. Ми перебували в такому піднесенні, що вечорами ще довго бешкетували, перш ніж усе стихало.