Пола Хокінс - Дівчина у потягу

або подорожувати в США узбережжям Тихого океану, від Сіетла до Лос-Анджелеса; ми збиралися відтворити шляхи Че Гевари від Буенос-Айреса до Каракаса. Можливо, якщо я втілила б усі ці мрії — ніколи б тут не опинилася, не відаючи, що робити далі. А можливо, якби я втілила всі ці мрії — опинилася б саме там, де й перебуваю зараз, але почувалася б цілком щасливою. Але ж не так сталося як гадалося — Бен ніколи так і не дістався Парижа, він навіть до Кембриджа не доїхав. Він загинув на шосе А10, йому розтрощило голову під колесами автопотяга.

Я щодня за ним сумую. Напевно, більше за всіх. Він залишив величезну діру в моєму житті, прямо посередині моєї душі. А можливо, саме з нього все й почалося. Не знаю. Навіть мені невідомо, чи все це стосується Бена, чи всього того, що трапилося опісля, всього, що трапилося після його загибелі. Єдине мені відомо достеменно: тільки-но в мене було все добре, життя — прекрасне, і нічого більше мені не потрібно, а наступної миті я вже не можу дочекатися, коли піду геть. Мені кінець: деградую та кочуся вниз.

Тож я збираюся відвідати психотерапевта! Чудно! Може, хоч повеселюся. Я завжди вважала, що кумедно бути католиком, мати можливість сповідатися та отримувати прощення, коли всі гріхи прощаються й життя починається з чистого аркуша.

Певна річ, психотерапевт не те саме, що священик. Я трохи ревную, але останнім часом я не можу заснути, та й Скотт наполягає на тому, щоб я пішла. Я вже казала йому, що мені важко обговорювати зі знайомими людьми подібні речі — я навіть із ним ледь можу про це згадувати. Він відповів, що саме в цьому й річ: незнайомим людям легше сповідатися. Але це не зовсім так. Людина не може бути відвертою до кінця та розповідати все. Бідолашний Скотт. Йому невідомо навіть й половини. Він настільки сильно мене кохає, що стає боляче. Не знаю, як йому вдається. Я би збожеволіла.

Але принаймні я маю щось зробити. Усі плани, які я вигадувала — курси фотографів і кулінарні курси, — правду кажучи, вони виявляються безглуздими, ніби я граю у справжнє життя, натомість щоб просто жити. Я маю знайти собі заняття, таке, щоб не викликало жодних сумнівів. Я так не можу, не можу просто бути дружиною. Не розумію, як це в жінок виходить мати в буквальному сенсі слова єдиний обов’язок — чекати. Чекати, поки чоловік повернеться додому й кохатиметься з тобою. Або так, або оглянутися навколо й знайти те, що відверне від очікування.

Вечір

Я продовжую очікувати. Зустріч було призначено ще півгодини тому, але я досі сиджу в приймальні, гортаю журнали «Воґ» та розмірковую про те, щоб підвестися та піти звідси. Мені відомо, що лікарі ніколи не знають достеменно, коли закінчать прийом, але психотерапевти? Завдяки фільмам у мене склалося враження, що тебе виштовхують з кабінету, тільки-но закінчилися твої законні півгодини. Напевно, у Голівуді не розповідають про психотерапевтів, до яких приходять люди у звичайні клініки.

Щойно я збираюся підійти до секретарки та сказати, що більше несила чекати, що я йду, як двері кабінету відчиняються, з’являється високий, довгов’язий чоловік з винуватим виразом обличчя та протягує мені руку.

— Місіс Гіпвелл, мені дуже прикро, що змусив вас чекати, — вибачається він, а я лише посміхаюся й відповідаю, що все гаразд, і сама одразу ж відчуваю, що все так і буде, бо я поряд з ним лише секунду, а вже мені легше.

Гадаю, це через голос. Ніжний та низький. З ледь помітним акцентом — нічого дивного, бо лікаря звуть доктор Камаль Абдик. Припускаю, йому десь років тридцять п’ять, однак виглядає молодшим завдяки шкірі неймовірного темно-медового відтінку. У нього такі лагідні руки, що я одразу уявляю, як він мене торкається своїми довгими, витонченими пальцями. Я майже відчуваю його дотик.

Важливих тем ми не порушуємо — це лише знайомство, ми приглядаємося одне до одного. Він цікавиться, що мене непокоїть, а я розповідаю про напади паніки, безсоння, про те, що лежу перелякана в ліжку й не можу заснути. Він воліє поговорити про це детальніше, але поки я не готова. Він запитує, чи вживаю я наркотики, алкоголь. Я відповідаю, що страждаю на інші пороки, перехоплюю його погляд, і, як мені здається, він розуміє, про що йдеться. А потім у мене виникає усвідомлення, що я маю ставитися до цих сеансів серйозніше, тож розповідаю про закриття галереї, про постійне відчуття нікчемності, брак напряму, у якому маю рухатися. Про те, що надто зосереджуюся на тому, що відбувається в моїй голові. Сам він говорить мало, час від часу ставить заохочувані запитання, але мені хочеться чути його голос, і тому, коли я йду, запитую, звідки він.

— Медстоун, — відповідає він. — Графство Кент. Але я переїхав до Корлі кілька років тому. — Він розуміє, що я запитувала не про це, і якось по-вовчому вишкіряє зуби.

Коли повертаюся додому, там на мене вже чекає Скотт, тут же пхає мені в руки келих та воліє почути всі подробиці мого візиту. Кажу, що все пройшло добре. Він розпитує про психотерапевта: чи сподобався він мені? Чи прихильно до мене поставився? «Нормально», — відповідаю я, бо не хочу, щоб мій голос звучав надто оптимістично. Він запитує, чи розмовляли ми про Бена. Скотт вважає, що річ лише в Бені. Можливо, він має рацію. Можливо, він знає мене краще, ніж мені здається.

Вівторок, 25 вересня 2012 року

Ранок

Сьогодні я підвелася рано, але мені таки вдалося кілька годин поспати — це неабияке досягнення порівняно з минулим тижнем. Коли встаю з ліжка, відчуваю себе майже свіжою, як після відпочинку, тож, замість того щоб байдикувати на веранді, я вирішила піти прогулятися.

Я замкнулася в собі, навіть цього не усвідомлюючи. Єдине, куди я ходжу в ці дні, - це крамниці, ще відвідую заняття з пілатесу[1] та сеанси психотерапевта. Іноді завітаю до Тари. Решту часу сиджу вдома. Не дивно, що я втратила спокій.

Виходжу з дому, повертаю праворуч, потім ліворуч на Кінґлі-роуд. Повз паба «Троянда». Раніше ми нерідко сюди навідувалися, але вже не пригадую, чого припинили. Мені ніколи тут не подобалося: надто багато парочок за сорок, надто багато п’ють, оглядають присутніх у спробах знайти когось ліпшого. Й гадають, чи вистачить у них на це мужності. Напевно, саме тому ми й припинили його відвідувати — тому що мені там